І тут я похопився — адже таке видовище не для Джіпа! Та, озирнувшись, я побачив, що всю його увагу полонив продавець і малий не підозрює нічого поганого. Вони саме про щось шепотілися, поглядаючи на мене. Джіп стояв на табуреті, а продавець тримав у руках щось схоже на великий барабан.
— Тату, пограймося в піжмурки! — вигукнув Джіп. — Тобі жмуритися!
І не встиг я й слова сказати, як продавець накрив його отим великим барабаном! Я зразу збагнув, у чому річ.
— Скиньте барабан! — закричав я. — Зараз же! Ви перелякаєте хлопчика! Скиньте!
Чоловік із неоднаковими вухами мовчки послухався і простяг мені той величезний циліндр, щоб я побачив, що він порожній. На табуреті теж нікого не було! Невже за одну мить мій хлопчик міг безслідно зникнути?..
Вам, мабуть, знайоме лиховісне передчуття, що заполонює душу й невидимою рукою стискує серце. Це передчуття ніби змітає геть ваше власне “я”, і весь ви насторожуєтесь, напружуєтесь, ви не зволікаєте, але й не гарячкуєте, а гнів і страх десь зникають. Так було й зі мною.
Я ступив до ошкіреного продавця й люто перекинув ногою табурет.
— Годі цих дурниць! — гримнув я. — Де мій хлопчик?
— Ви ж бачите, — сказав продавець, усе ще показуючи мені порожній барабан. — У нас без шахрайства…
Я простяг руку, щоб схопити його, але він спритно крутнувся й вислизнув від мене. Я знов метнувся до нього, та він ухилився вдруге й штовхнув якісь двері, щоб утекти.
— Стій! — крикнув я.
Чоловік засміявся й вибіг. Я кинувся за ним і опинився в… непроглядній темряві!
Бах!
— О Господи! Я вас і не помітив, сер!
Я стояв на Ріджент-стрит і щойно зіткнувся з якимсь порядним на вигляд робітником. А за кілька кроків від мене стояв трохи розгублений Джіп. Ми з тим чоловіком вибачилися один перед одним, Джіп крутнувсь і з ясною усмішкою підбіг, так ніби тільки на хвилинку згубив мене з очей.
У руках він тримав чотири пакунки!
І ту ж мить узявся за мій палець.
Спершу я не знав, що й думати. Я роззирнувся, шукаючи поглядом дверей чарівної крамниці. Але їх ніде не було! Ні дверей, ні крамниці, нічого! Лише звичайнісінький пілястр між салоном, де продають картини, і вітриною з курчатами!..
І я зробив єдине, що міг зробити в такому розгубленому стані: став край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.
— В екіпажі! — не тямлячи себе від радощів, вигукнув Джіп.
Я допоміг йому сісти в кеб, насилу згадав свою адресу й сів сам. Потім відчув у себе в кишені щось незвичайне і знайшов там скляну кульку. Я обурено викинув її на бруківку.
Джіп нічого не сказав.
Якийсь час ми обидва мовчали. Нарешті Джіп промовив:
— Оце була крамниця, тату!
І тут я подумав собі: а як сприйняв усе це він? На вигляд Джіп був цілий, здоровий, і це головне. Він не був наляканий, не був розгублений; його просто страшенно тішило те, як минув день, до того ж на колінах він тримав чотири пакунки.
Чорт, що ж там усе-таки було?
— Гм! — озвався я. — Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня.
Джіп вислухав мої слова з властивою йому стриманістю, і на якусь мить мені стало навіть шкода, що я його батько, а не мати, й не можу тут-таки, в екіпажі, coram publico,[6] поцілувати його. “Зрештою, — подумав я, — не так уже все це й страшно!”
Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із них виявилися коробки із звичайнісінькими, але такими гарними олов’яними солдатиками, що Джіп зовсім забув про тих “Справжніх чарівних солдатиків”, яких бачив у крамниці. А в четвертому пакунку було кошеня — невеличке, біле живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу і з добрим апетитом.
Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна й скільки часу…
Було це півроку тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, й не сталося. У кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джіп?..
Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно.
Але одного дня я таки не стримався й запитав:
— Джіпе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати?
— А вони й так живі, — відповів він. — Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити коробку й сказати його…
— І вони марширують?
— Ну звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив!