— Причиніть двері, — знов сказав він, — бо якщо ця жінка дізнається…
Я причинив двері, відійшов від них і вражено втупився в нього.
— Якщо там щось не витримає і ви бебехнетесь на підлогу, — промовив я, — то скрутите собі в’язи, Пайкрафт.
— Якби ж то! — невесело пожартував він.
— У вашому віці та ще з такою вагою ці гімнастичні вправи — просто хлоп’яцтво!
— Годі вам! — кинув Пайкрафт. Вигляд у нього був змучений. — Ваша клята прабабуся…
— Добирайте слова! — нагадав я йому.
— Зараз я вам усе поясню. — І він знов замахав руками.
— Як у дідька ви там тримаєтесь?
І раптом я збагнув, що Пайкрафт узагалі не тримається, — він висів, притиснений до стелі тією силою, що підіймає вгору наповнену газом кулю. Пайкрафт заходився відчайдушно борсатися, намагаючись відірватися від стелі й спуститись по стіні до мене.
— Це все той рецепт! — сопів він. — Ваша праба…
— Обережно! — крикнув я.
Цієї миті Пайкрафт необачно вхопився за гравюру в рамці, що висіла на стіні, гравюра зірвалась, і він знову злетів до стелі, а картина впала на канапу. Пайкрафт ударився в стелю, і я зрозумів, чому лікті, коліна й плечі в нього всі білі. Він знов поліз униз, але вже обережніше, тримаючись за обличкування каміна.
Видовище було справді незвичайне: здоровенний, гладкий, апоплексичний на вигляд чоловік дерся головою вниз, силкуючись спуститися зі стелі на підлогу!
— Те зілля… — бурмотів він, — виявилось надто сильне!
— Як це?
— Я втратив… майже всю вагу!
І тут мені, звичайно, стало все зрозуміло.
— Але ж Пайкрафт! — вигукнув я. — Виходить, ви хотіли вилікуватись від ожиріння?! Ви ж завжди казали: “Скинути вагу”. Я тільки й чув: “Скинути вагу” та “Скинути вагу”!
Я відчував себе на сьомому небі і ту хвилину ладен був обійняти Пайкрафта.
— Дозвольте ж, я поможу вам злізти! — сказав я, схопив його за руку й потяг униз.
Пайкрафт дригався, намагаючись стати на ноги. У мене було таке враження, наче я тримаю на вітрі прапор.
— Цей стіл, — показав він, — зі справжнього червоного дерева й дуже важкий. Якщо можете, запхніть мене під нього…
Я виконав його прохання, і ось Пайкрафт уже погойдувався, немов надувна куля, під столом, а я стояв на килимку біля каміна й розмовляв із ним.
Я закурив сигару.
— Розкажіть, як це сталося.
— Я випив ліки, — відповів Пайкрафт.
— Які вони на смак?
— Ох, така гидота!
Певне, всі ці зілля однакові. Хоч би що взяти — чи складники, чи готову суміш, чи й можливий наслідок її дії, — прабабині цілющі засоби особливого захвату в мене не викликають. Сам би я нізащо…
— Спершу я випив один ковток.
— І що?
— Через годину відчув себе легшим, мені стало краще, і я вирішив допити все.
— Пайкрафт, любий мій!..
— Затис носа й випив, — розповідав він. — А потім чую — стаю все легшим і легшим… І, знаєте, якимсь безпорадним.
І раптом його прорвало.
— Що ж мені тепер робити, чорт забирай?! — вигукнув він.
— Поки що ясно тільки те, чого вам не слід робити, — сказав я. — Якщо ви вийдете з дому, то злетите над землею і підійматиметесь усе вище й вище. — І я помахав рукою, показуючи вгору. — Доведеться посилати дирижабль, щоб повернути вас на землю.
— Може, з часом воно минеться?
Я похитав головою:
— На це, гадаю, сподіватися не варто.
Пайкрафта знову прорвало. У пориві гніву він ногами діставав і перекидав стільці, бив по підлозі. Він поводився так, як, власне, й мав поводитись у годину випробувань здоровенний, гладкий і нестриманий чоловік, — одне слово, препаскудно. Він висловлювався про мене й про мою прабабусю, забувши про всі правила пристойності.
— Я вас не просив пити ту бридоту! — заявив я.
Великодушно пропускаючи повз вуха образи, якими Пайкрафт мене осипав, я всівся в його кріслі й спокійно, по-дружньому завів із ним розмову. Він, мовляв, сам накликав на себе біду, і те, що сталося, — це своєрідна йому покара, торжество справедливості. Не треба було стільки їсти. З цими словами Пайкрафт не погодився, і ми засперечалися. Однак він почав так гарячкувати, кричати, що я не став наполягати на цьому боці уроку, який він дістав.
— А крім того, — сказав я, — ви не вмієте чітко висловлюватись. Ви називали вагою те, що справедливіше, хоч і ганебніше для вас, було б називати салом. Ви…
Пайкрафт перебив мене й заявив, що все це визнає. Але що ж він має тепер робити?
Я порадив йому пристосуватися до свого нового стану. Так ми почали обговорювати практичний бік цієї справи. Я висловив думку, що Пайкрафтові не важко буде навчитися ходити на руках по стелі…