Згадавши про свій пекучий сором, Воллес навіть стишив голос.
— Я вдав, ніби нічого не почув, — провадив він. — А тоді Карнебі раптом обізвав мене “малим брехунцем” і завів зі мною суперечку, коли я заявив, що все це правда. Я сказав, що знаю, де зелені двері, й за десять хвилин можу всіх туди провести. Тут Карнебі вдав, мовби такий обурений — куди твоє діло, і заявив, що коли я не доведу правдивість своїх слів, то він мене провчить. Тобі Карнебі ніколи не викручував рук? Якщо викручував, то ти, мабуть, зрозумієш, як у мене було на душі. Я дав слово честі, що сказав правду. Тоді в нас у школі нікому було заступитися перед Карнебі за малюка. Правда, Кроушоу спробував був роззявити рота, але Карнебі вже завівся. Я так розхвилювався — вуха горять, аж страшнувато стало. Одне слово, дурний малюк, та й годі. Закінчилося все тим, що я, замість піти на пошуки чарівного саду самому, повів за собою весь гурт. Іду я попереду, лице пашить, вуха палають, в очах ріже, а в душі — біль і сором. А за мною сунуть шестеро моїх однокашників, і всі згорають від цікавості, глузують, погрожують…
Але ми, звісно, не побачили ні білої стіни, ні зелених дверей…
— Тобто…
— Тобто я нічого не знайшов. Я так хотів знайти, але не зміг…
І згодом, коли я ходив сам, ні стіни, ні дверей мені не щастило знайти. Жодного разу. Тепер мені здається, що я шукав ті двері й стіну всі свої шкільні роки, але так і не знайшов. Ніколи…
— А хлопці — вони над тобою збиткувалися?
— Жахливо! За відверту брехню Карнебі вчинив наді мною самосуд. Пригадую, як я пробрався додому й тайкома, щоб ніхто не побачив моїх сліз, прослизнув до себе нагору. Отак, схлипуючи, я й заснув, але плакав я не через те, що мене скривдив Карнебі, ні. Я плакав за садом, де мріяв гуляти лагідними надвечір’ями, за привітними, ніжними жінками, за товаришами, що мене там чекали, за грою, яку знов сподівався вивчити, — за тією чудовою забутою грою…
Я не мав сумніву, що коли б тоді не розповів був… Важкі часи настали потім для мене… Вночі я плакав, а вдень ходив сам не свій. Цілих два семестри я в школі байдикував і діставав погані оцінки. Може, пригадуєш? Ну звісно, пригадуєш! Ти залишив мене позаду в математиці, і це змусило мене знов узятися за зубріння.
3
Якийсь час мій товариш мовчки дивився на червоне полум’я в каміні. А тоді заговорив далі:
— До сімнадцяти років тих дверей я не бачив. Але потім щастя усміхнулося мені втретє… Я саме зібрався був на вокзал Паддінгтон, щоб поїхати до Оксфорда на вступний іспит. Це було скороминуще видіння. Я сидів на екіпажі, нахилившись уперед, покурював сигарету і вважав себе, певна річ, світською людиною — куди твоє діло! І раптом перед моїми очима постала та біла стіна, зелені двері, і в душі прокинулися такі дорогі мені й незабутні враження.
Але ми з гуркотом промчали мимо… Я був такий здивований несподіваною картиною, що не зупинив кеба. Ми проїхали вже далеченько й завернули за ріг. І тоді зі мною сталося щось незбагненне: у мене раптом ніби роздвоїлася, розпорошилася воля. Я постукав візникові й сягнув рукою до кишені, щоб дістати годинника.
— Слухаю, сер! — хутко відгукнувся візник.
— Я хотів… — крикнув я. — А втім, ні, це я так… Помилився! Я поспішаю. Поганяйте!
І він поїхав далі.
Іспит я склав. Увечері того ж таки дня, про який ідеться, я сидів біля каміна в кімнатці нагорі, в моєму кабінеті, і в вухах у мене все ще лунали слова батькової похвали — чути їх мені випадало досить рідко — й мудрих порад. Я посмоктував улюблену свою люльку — величезну люльку, яку курять замолоду, — і думав про двері в довгій білій стіні. “Якби я спинив був кеба, — міркував я, — то пропустив би іспит, не вступив до Оксфорда й зіпсував собі кар’єру! Тепер я краще розуміюся в житті!” Той випадок примусив мене глибоко замислитись, але я все ж таки не мав сумніву, що кар’єра моя була варта такої жертви.
І любі мої товариші, й осяйна атмосфера саду здавалися мені прекрасними й чарівними, однак далекими-далекими. Тепер я мав намір завоювати світ, і переді мною розчинилися інші двері — двері моєї кар’єри.
Воллес знов задивився на вогонь. Червоні відблиски освітили на його обличчі вираз якоїсь затятої рішучості. Але за мить цей вираз зник.