— Так, — зітхнув Воллес, — я весь віддався кар’єрі. Я працював — працював багато й уперто. Але в мріях раз у раз повертався до свого чарівного саду й бачив ті зелені двері — хоч мигцем, а бачив. Це траплялося ще чотири рази. Так, чотири рази. На той час світ став для мене таким яскравим, цікавим і значним, у ньому відкривалися такі можливості, що напівстерті чари мого саду помалу розвіялися, відійшли кудись далеко-далеко. Хто ж бо поплескуватиме пантер дорогою на званий обід, де будуть гарненькі жінки й знаменитості! Коли я переїхав з Оксфорда до Лондона, я був молодиком, який подавав великі надії і дещо навіть устиг уже зробити. Дещо… Та були й розчарування…
Двічі я закохувався… Та не хочу на цьому спинятися. Проте одного разу я зібрався до тієї, котра, як я знав, мала сумнів, чи зважусь я до неї прийти. Я навмання рушив най коротшим шляхом і опинився в безлюдному провулку поблизу Ерлз-Корта. І раптом переді мною з’явилася біла стіна й знайомі зелені двері! “Дивно! — мовив я до себе. — А я думав, вони десь у Кемпден-хіллі. Це місце моїх незвичайних мрій знайти так само неможливо, як і полічити камені Стоунхенджа[8]”.
І я рушив далі — я поспішав до своєї мети. Того дня двері мене не вабили.
Правда, була мить, коли мені закортіло штовхнути двері — для цього я мав би ступити якихось три кроки вбік… У глибині душі я майже не мав сумніву, що двері для мене відчиняться, але потім раптом подумав, що це може мене затримати, я спізнюся на побачення, і тоді моя добра репутація постраждає. Згодом я шкодував про те, що так квапився; адже можна було принаймні зазирнути за двері й помахати пантерам рукою. Але на той час я вже збагнув, що не варто гнатися за тим, чого однаково не наздогнати. І все ж на душі в мене було тоді дуже гірко…
Потім настали роки впертої праці, і про двері в стіні я не згадував. Аж недавно вони знову спали мені на думку. І враз мене охопило таке відчуття, немовби світ переді мною заслала якась тоненька пелена. Я подумав, що ніколи вже не побачу тих дверей, і серце моє сповнила туга й жаль. Може, я тоді трохи перевтомився, а може, давався взнаки, як то кажуть, вік: як-не-як сорок років… Не знаю. Але невдовзі гострота світосприймання, завдяки якій легше долати життєві перешкоди, притупилася — і це тепер, у часи таких важливих політичних подій, коли я повинен діяти. Дивно, чи не так? Але я починаю стомлюватися від життя, і земні його втіхи, що випадають на мою долю, здаються мені жалюгідними. А віднедавна мене знов почало нестерпно тягти до мого саду. Так… А їх я бачив іще тричі.
— Кого — пантер?
— Ні, двері. І не ввійшов!
Воллес нахилився до мене через стіл, і, коли заговорив знов, у голосі його я почув нездоланну тугу.
— Тричі випала мені нагода… Тричі! Я давав собі слово, що коли ті двері знов опиняться переді мною, то неодмінно ввійду. Втечу від усієї цієї задухи й куряви, від блискучої омани, від стомливої метушні… Втечу й ніколи вже не повернуся… На другий раз, думав, неодмінно, зупинюсь… Давав собі слово, а коли наставав той другий раз, я про все забував.
Тричі за один рік я проминав зелені двері, але так і не ступив у них. Тричі за той останній рік…
Перший раз це сталося того вечора, як після обговорення законопроекту про викуп орендних земель дійшло до глибокого розколу й уряд утримався при владі більшістю в три голоси. Пригадуєш? Ніхто з нашого боку — та, мабуть, багато хто і з боку опозиції — не думав, що ввечері все так скінчиться. А дебати розбили нас на дві половини, наче яєчну шкаралупу. Ми з Готчкіссом вечеряли в його кузена у Брентфорді. Нас викликали по телефону, обидва ми „були без жінок, відразу сіли в кузенову машину й ледве встигли на початок дебатів. І ось дорогою ми проїхали повз мої двері в стіні. У місячному сяйві вони здавалися якимись примарними. Автомобільні фари кинули на них яскраво-жовте світло… Так, то були, без сумніву, вони.
“Господи!” — вигукнув я.
“Що таке?” — спитав Готчкісс.
“Нічого!” — відповів я.
Нагоду було пропущено.
“Я приніс велику жертву”, — сказав я організаторові нашої партії, коли ми приїхали.
“Всі принесли жертву”, — відповів він і подався далі.
Але інакше я тоді вчинити не міг. Вдруге це було того дня, коли помирав мій батько і я поспішав до його смертного одра, щоб попрощатися з тим суворим старим чоловіком. Хвилина випала знов украй відповідальна. Але на третій раз усе було зовсім інакше. Сталося це тиждень тому. Тепер, згадуючи про той випадок, я відчуваю пекучі докори сумління. Я був із Геркером та Ралфсом. Розумієш, тепер уже не секрет, що я мав розмову з Геркером. Ми обідали у Фробішера й побалакали тоді по щирості. Питання про мою участь у новому кабінеті міністрів було ще відкрите. Так, так, тепер усе вирішено. Говорити про це поки що не варто, але мені нема чого приховувати щось від тебе… Дякую, дякую! Та дай же я докажу свою історію.
8