Выбрать главу

НЕЗВИЧАЙНА ОРХІДЕЯ

Купляти орхідеї завжди досить ризиковано. Ви бачите перед собою тільки зморщений бурий корінь, а в усьому іншому доводиться покладатись на власну інтуїцію, або на аукціоніста, або на щастя — це вже як вам завгодно. Може, цій рослині судилося загинути чи вона уже й мертва, а може, ваша покупка виявилася вельми солідною і варта витрачених на неї грошей. Можливо, також — і так бувало вже не раз, — перед захопленим зором щасливого покупця поволі, з дня на день почне розкриватися щось дивовижне, ще не бачене: багатство нових форм, вишукані лінії пелюсток, якісь ніжніші барви, незвичайна мімікрія… На ніжній зеленій стеблині розквітають водночас гордість, краса, прибутки — а може, й безсмертя. Бо нове чудо природи треба наректи новим, особливим ім’ям, а для цього чогось кращого, ніж ім’я самого відкривача, годі й шукати! “Джонсмітія”! А втім, трапляються й гірші назви.

Мабуть, саме надія на щасливе відкриття й зробила Вінтера Веддерберна завсідником таких аукціонів — атож, надія і ще, либонь, та обставина, що в житті він ніколи не мав більш-менш цікавого захоплення. Це був сором’язливий, самотній, досить непоказний чоловік. Його статків вистачало тільки на те, щоб сяк-так зводити кінці з кінцями, а душевної енергії не вистачало для того, щоб узятися за щось певніше. Він міг би так само збирати марки чи монети, перекладати Горація, оправляти книжки чи відкривати нові різновиди мікроскопічних водоростей. Але Веддерберн вирощував орхідеї, так уже вийшло, і все його шанолюбство було зосереджене на невеличкій домашній оранжереї.

— У мене таке передчуття, — сказав він якось за кавою, — що сьогодні зі мною щось станеться. — Розмовляв він неквапом — так само, як рухався й думав.

— Ох, не кажи такого! — вигукнула економка, його далека родичка. Для неї оце “щось” означало завжди тільки одне.

— Ти мене не так зрозуміла. Я не маю на увазі нічого поганого. Хоч, по правді, я й сам не знаю, що маю на увазі.

— Сьогодні, — провадив він, помовчавши, — у Пітерсів розпродують деякі рослини з Андаманських островів та з Індії. Я зазирну туди, подивлюся, чим вони торгуватимуть. Хтозна, а раптом куплю щось путнє. Може, душа моя саме це й передчуває.

Він простяг чашку, щоб кузина налила йому кави ще.

— Це ті рослини, що їх зібрав бідолашний молодик, про якого ти мені на днях розповідав? — запитала жінка, наливаючи Веддерберну кави.

— Так, — відповів він і замислився, не донісши до рота окрайчик підсмаженого хліба.

— Зі мною ніколи нічого не трапляється, — промовив Веддерберн, розмірковуючи вголос. — Цікаво, чому воно так буває? От з іншими людьми трапляється що завгодно. Взяти, скажімо, Гарві. Тільки на тому тижні, в понеділок, він знайшов шестипенсовик, у середу всі його курчата похворіли на вертячку, в п’ятницю приїхала з Австралії кузина, а в суботу він вивихнув ногу. Цілий вир подій, якщо порівняти зі мною!

— А як на мене, то краще обійтися без таких хвилювань, — відповіла економка. — Навряд чи вони пішли б тобі на користь…

— Звісно, все це клопоти. Але ж… Ти сама бачиш, зі мною ніколи нічого не стається. Змалечку я не зазнав жодної пригоди. Виріс, а так ні разу й не закохався. І не одружився… Мені просто цікаво, як воно на душі, коли з тобою щось трапляється… щось таке справді незвичайне…

А той молодик, що колекціонував орхідеї, мав лише двадцять шість років. Коли він помер, йому було на двадцять років менше, ніж мені тепер. Він був двічі одружений, один раз розлучений, чотири рази хворів на малярію і один раз зламав собі стегно. Якось убив малайця, а іншим разом його поранили отруєною стрілою. Кінець кінцем він загинув у джунглях від п’явок. Таке життя, мабуть, дуже неспокійне. Зате ж як це все цікаво! Крім, хіба що, п’явок.