Десь о пів на дванадцяту ми рушили далі — після марної спроби старшого провідника умовити нас вернутись назад. Невдовзі ми підійшли до найважчого, мабуть, місця у сходженні на Пік Смерті — вузького окрайку, що тягся до сніжної рівнини попід гребенем гори. Та несподівано ми попали в потік теплого вітру, що віяв з південного заходу, і все тут, за словами провідника, сьогодні було не так, як завжди. Звичайно цей окрайок являв собою смужку криги над скелею. А цього дня вона була рухла, м’яка, отож видовбати заглибину й поставити в неї ногу було дуже легко.
— Оце звідси й упала група містера Томлінсона, — сказав нам один із носіїв, коли ми вже хвилин десять як ішли окрайком.
— Декому не штука випасти і з ліжка з запоною! — кинув я.
— Поки ми повернемось, ця стежка геть замерзне, — пробурчав другий провідник. — А заразом і ми з вашим напоєм для зігрівання…
— Натягайте як можна тугіше вірьовку! — наказав я.
Згодом матуся вже почала стомлюватись, але трапився рятівний виступ, і ми знов спакували стареньку в гамак — з нього стирчали тільки її ноги — й ретельно обв’язали вірьовкою.
Матуся трохи посмикувала нас, коли гамак, повільно крутячись, зависав над прірвою і в усіх виникало враження неминучої загибелі.
— Любий, скажи, це нічого, що я вас посмикую? — спитала вона, коли почався перший ризикований підйом.
— Ну що ти! — відповів я. — Але коли ти знов міцно станеш на ноги, справи підуть куди швидше.
— А ти певен, любий, що тут немає небезпеки?
— Аніякісінької!
— Я тебе не стомлюю?
— Ти мене підбадьорюєш!
— А помилуватися звідси таки є чим! — зауважила матуся.
Та невдовзі краєвид від наших очей сховався, все довкола затягли хмари, і в повітрі закружляв мокрий лапатий сніг.
О пів на другу ми вийшли на верхнє плоскогір’я. Сніг тут був надзвичайно м’який, і старший провідник провалився в нього аж по пахви.
— Пірнаю! — вигукнув я і розпластався на снігу, немов плавець.
Так ми помалу просувалися до вершини. Ми робили невеликий ривок, потім зупинялися, щоб перевести дух, і тягли за собою далі матусю в її гамаку. Часом сніг траплявся твердий, і ми легко ковзали по його поверхні; але місцями він так розкис, що ми просто пірнали в нього й розбризкували його на всі боки. А якось я ступив на самісінький край, снігова брила надломилася піді мною, і врятувався я тільки завдяки прив’язаній до мене вірьовці. Так ми до третьої години дісталися без особливих пригод на вершину. Це була гола скеля звичайної пірамідальної форми, увінчана піком. Одне слово, нічого такого, заради чого варто було б здіймати галас. Важкі, пошматовані снігові хмари розвіялися, сонце яскраво світило над нашими головами, і в нас було таке враження, ніби під нами вся Швейцарія, — дивись, милуйся. А готель “Магенруе” лежав біля самісіньких наших ніг — трохи опусти підборіддя й побачиш.
Ми посідали навпочіпки круг кам’яного піка, і нашим супутникам усе ж таки довелося скуштувати імбирового напою та вегетаріанських бутербродів. Я сяк-так надряпав на камені кілька слів, якими повідомляв, що дійшов сюди на найпростіших харчах і поставив таким чином своєрідний рекорд.
Звідси, з вершини, засніжені плоскогір’я на північно-східному схилі здавалися дуже привабливими, і я запитав старшого провідника, чому альпіністи не підіймаються з цього боку. Він пробурмотів щось про обриви та урвища своєю малозрозумілою німецькою мовою.
Досі ми сходили на вершину, як і всі люди, хіба трішечки повільніше, ніж хотілося б. Зате коли почали спускатися, моя природна схильність до оригінальності дала про себе знати на повну силу. Повертатися через верхнє засніжене плато? Про це я не хотів і слухати! Тим більше, що руки й ноги в матусі геть закоцюбли. Я запропонував їй трохи пострибати, але не встиг схопити її за руку, як вона посковзнулась, упала, спробувала звестися на ноги й, замість рушити, як належало, нагору, полетіла перекидом до схилу вниз і так проклала шлях до тих клятих урвищ та обривів над нижнім плато, про які нам казав провідник.