— Панові зле, — занепокоєно мовив Михайло. — Ось валідол.
Але Приходько заперечливо крутнув головою.
— Не треба… Щойно старший кум зі мною розмовляв. Самі знаєте, чого домагався.
Кумом називали опера. Старшим кумом — також опера, але від КДБ. У нашому таборі ці обов’язки виконував майор Крилов. Чого він домагався — можна було й не пояснювати. Майже кожному пропонував працювати «на фірму» — і хто давав згоду, тому назад стежки вже не існувало. Із завербованим зеки скоро уникали будь-якого спілкування, людина ставала безнадійно самотньою — і то вже був шлях до загибелі.
— Ви гадаєте, я справді щось від них приховував? Де там! — бідкався Приходько. — Усе виклав іще років тридцять тому, коли з госпіталю виписався… А мені у відповідь: «Живіть спокійно, Макаре Трохимовичу. Ніхто вам лихого слова не скаже. Ви свої гріхи кров’ю змили». І що ж ви гадаєте? Тридцять років ніхто ні слова. А відтак буцім на бесіду викликали. І такі ж вони люб’язні. Куди твоє діло! Ледве не цілуються зі мною. Почали мене умовляти, ніби моя згода була потрібна. Мовляв, нові обставини відкрилися. Ваш підрозділ брав участь у каральній акції проти партизанів. А ви це приховували… Ах, Боже ти мій! Як же я міг приховувати? Раз їм відома моя частина, то й усе інше відомо… Дав я тоді дрижака, що й казати. Але ж не сам я до німців переметнувся — вони всю нашу роту в полон захопили. Куди ж було діватися? Тільки на той світ… Ну, стріляв по болоту, через яке партизани відходили. Та хіба ж я нехрист який, щоб по своїх стріляти? Усі кулі по молоко ганяв…
Ми з Михайлом мовчали. Про що було говорити? Таких розмов тут уже ніхто не слухав — лише удавали, що слухають. Але те, що Приходько мовив далі, становило певний інтерес.
— Я, Андрію Карповичу, — звертався він до мене, — добре розчовпав їхню політику. Це, знаєте, політика сільської господині, що грядку порає. Еге!..
— Як це розуміти? — запитав я, ховаючи усмішку.
— А так. Сьогодні один овоч поспів, завтра другий… Ви погляньте: держава двічі нас використала. Спершу використала як солдатів — вдали, що не знають про нашу службу в поліції. Навіщо знати? Нехай собі йде в окопи. Уб’ють — перед Богом відзвітує, а виживе — перед державою… По війні забирали тих, хто здоровіший та міцніший. Сталінські будови комсомолові приписували, насправді… А з мене яка користь? Та надходить час, коли й пустотілу редиску виривати доводиться… Тут що головне? Щоб для пропаганди харч не виводився. Патріотичне виховання… В газетах нас так розписують, ніби ми тікали, ховалися, а пильні чекісти через тридцять років виявили.
А хто з нас ховався? Щось я таких не знаю. Просто в чекістів свій розклад є — коли кого хапати… Ось вам і друга користь від нашого брата. Є ще й третя…
— Яка?
Це запитав Михайло.
— Ось яка. Ми для чекістів — ніби солідол високоякісний. Вони нами свою машину змащують. Якби нас не було, навіщо їх стільки? Отож нас треба економно використовувати, щоб на довше вистачило. Бо як нас не буде — їх теж скорочувати почнуть. Хіба ж не так?..
Як правило, ми збиралися в умивальнику. Місце незатишне, зате наглядачі не могли причепитися: жодна інструкція не забороняла «зборища» в межах секції. Бо як можна заборонити те, що становило суть табірного життя? До того ж нас і зігнали в табори, щоб ми купчилися в тісняві. Отже, «зборища» — ініціатива не наша, нас зібрали докупи самі відомі органи.
Майже завжди це були колективні чаювання. Чаю ми отримували по 50 грамів на місяць — слід було дивуватися, як його нам вистачало. Щоправда, ми заварювали «вторяки», «третяки» тощо. А на додаток мали доволі мордовської «кави»: висушене коріння кульбаби. Треба мати розвинену фантазію, щоб це коріння здалося кавою, але фантазії нам не бракувало.
Та цього разу чаювання було скасоване: адже ж ми почали голодовку.
Першим узяв слово огрядний, широколиций Сидоров:
— Колеги! Ми ще не знаємо цього Стріху — що воно за птах. Але ж добре знаємо, що ніхто із бандерівців до в’язнів сумління не належить, це факт. Слід подумати: а чи немає тут якоїсь тонко розробленої провокації. Скажімо, йому доручено втертися до нас у довіру.
Семен Гейць гаряче заперечив:
— Хто-хто, а бандерівці — люди надійні. Це вам не поліцаї. Завважте: якщо десь в Африці люди виборюють національну незалежність — наші газети оголошують їх героями століття. Якщо ж те саме відбувається на околицях власної держави — це вже вороги прогресу, бандити тощо. Треба володіти курячим мозком, щоб цього не бачити.