Влітку 1939 року, закінчивши школу, вихований у дусі комуністичних ідеалів, юний партієць з атестатом відмінника в кишені прибув до Києва, щоб зайняти обіцяне місце в університеті. Для подальшого навчання обрав українське відділення філфаку. Але за два роки, які минули від дня пам’ятного конкурсу, катівська сокира «батька всіх народів» добряче погуляла по головах української інтелігенції. Володимира Затонського, який вручав премію юному поету, на посаді наркома освіти вже не було, його відправлено в «сталінські санаторії» на «перековку», де його й докували до смерті. Новий нарком хлопця не прийняв, а запопадливі чиновники відмовили не тільки в стипендії, але й у обіцяному зачисленні до університету.
Отак сповнений високих сподівань юнак враз опинився біля розбитих ночов. Залишалася єдина надія — Леонід Первомайський, який, незважаючи ні на що, прихильно ставився до юного Руденка, вбачаючи в ньому майбутнього побратима по перу. До нього й звернувся за допомогою. Та навіть за втручання Леоніда Соломоновича на українську філологію Руденка не прийняли, пославшись на те, що всі місця вже зайняті. Запропонували російське відділення. В той час Київський університет уже піддавався відчутному тиску русифікації, тож розрахунок був простий: навряд щоб український поет-початківець, п’ять років проштудіювавши російську філологію, продовжував писати українською мовою. Іншдго виходу не було. Микола Руденко став студентом російського відділення філфаку. Та вчитися йому судилося тільки місяць. Прошу запам’ятати і цей алогічний випадок. Адже людина, яка піднялася у своїх соціологічних і філософських працях до вершин людського мислення, на студентську лаву більше не поверталася. Як вона здобувала свої знання? Самотужки. Правильно, але не цілком.
Восени 1939 року студентів, яким виповнилося 18 років, було покликано до армії. Разом з товаришами пішов і Микола, хоча міг би спокійно продовжувати навчання. Адже, пригадаймо, для армії він був непридатним: зовсім не бачив лівим оком. Яким же чином він, фактично інвалід, туди потрапив? Заради точності надамо слово самому Миколі Даниловичу. «Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував. Коли треба було дивитися на таблицю правим оком, я бачив добре, а коли лівим — я, закриваючи праве, залишав щілинку і таким чином „виручав“ незряче око. Мені соромно було залишатися в університеті, коли всіх хлопців забирали. Не міг я залишитися один серед дівчат. А крім того — комуніст. Тоді я вже відчував себе комуністом з відповідними обов’язками, найперший з яких — не ховатися за спини товаришів». Отак та сама Доля, яка привела Миколу Руденка до університету, не дала йому можливості пройти перший курс русифікації.
Служити молодому солдатові випало в Москві, у кавалерійському полку НКВС дивізії ім. Ф. Дзержинського. Тут, мабуть, зіграло позитивну роль його пролетарське походження та довіра шахтарів, які прийняли його в лави більшовиків, адже кандидати в ці війська проходили дуже суворий відбір. Це були елітні війська, гордість і надійна опора всесоюзного ката Лаврентія Берії. Це вони завжди красувалися перед мавзолеєм Леніна під час військових парадів, це їм доручали охорону найвищих партійних бонз, це з їхніх рядів у часи війни добирали керівників «смершівців», це вони з нелюдською жорстокістю проводили депортацію чеченців, інгушів, німців Поволжя, кримських татар. Але Доля порятувала Миколу Руденка від пролиття невинної крові. Правда, ціною пролиття крові власної.
Коли почалася війна з Німеччиною, вірний своєму принципу — не ховатися за спини товаришів — рядовий Руденко почав бомбардувати своє командування рапортами з проханням відправити його на фронт. Він рвався туди, аби боронити свої комуністичні ідеали, в котрі свято вірив, свою землю, свою поезію, яка в ці жахливі дні хоча й не виливалася в полум’яні рядки, однак жила в його душі. Та оскільки із ситих військ «дзержинців» добровільно на фронт ніхто не рвався, то його патріотичних намірів ніхто й не розумів. Аби рядовий Руденко трохи охолонув і прийшов до тями, його посадили в карцер. «Сиджу, — розповідав Микола Данилович у одному з інтерв’ю авторові цих рядків. — Через кілька днів приходить комісар. „Ну як, — питає, — не передумав з фронтом?“ — „Ні, — кажу, — не передумав“. Комісар невдоволено хмикнув і по деякій паузі продовжив: „Нам надійшла рознарядка — виділити певну кількість бійців на курси політпрацівників. Після закінчення курсів — на фронт. Тебе це влаштовує?“ — „Влаштовує“. — „Тоді йди збирайся, поїдеш“».