Було помітно, що слово «пан» незвичне для Семена, але ж бандерівці саме так зверталися один до одного. Отже, й нам годилося так їх величати.
Всі пристали до думки Семена. Яків опинився в дружньому колі однодумців — він ледве встигав відповідати на наші запитання. У свою чергу, ми дивувалися, що Стріха, по суті, нічим не відрізнявся від нас — ні мовою, ні освітою, ні світобаченням.
Наша акція, поволі набираючи розгону, вилилася в страйк — і тоді ми всі опинилися в штрафному ізоляторі. Це те ж саме, що й карцер, — просто назва інша: скорочено «ШІЗО». Нас переодягнули в тоненькі бавовняні куртки з написом «ШІЗО» — вони годилися хіба що для літа. На ніч — голі нари, котрі вранці примикалися до стіни. Хтось так регулював опалення, що температура не сягала вище за 12 градусів. Всі ми цілодобово тремтіли від холоду. Дедалі нам було важче, бо голод робив своє.
У ШІЗО харчують так: через день з гуркотом відмикається кормушка — і свідок Єгови Микита Черняк подає миски з ріденькою баландою, її поживність вимірюється калорійністю дров: раз гаряча, отже, калорійна. А поміж цими днями — кухоль окропу й шмат хліба, що нагадував глину.
Та якщо ти оголосив голодовку — то вже інша річ: тобі приносять такі страви, від яких людина й на волі не відмовиться, їх наказано ставити на залізобетонний стіл, щоб вони цілий день дратували своїми запахами. Витончене катування, котрого ти не міг позбутися: спорожнити миску в нужник — і гріх (бо то ж таки людська їжа!), і водночас це вже була б формальна ознака припинення голодовки, бо миска спорожніла. А якщо спорожніла, то можна заактувати, що ти все принесене з’їв. Я страждав не так від голоду й холоду, як від неможливості присісти хоча б на півгодини. Щоденно по шістнадцять годин змушений був тупцювати на ревматичних ногах — аж доти, доки прапорщики не відмикали нари.
Причина полягала в моєму фронтовому пораненні: іще в сорок першому розривною кулею мені потрощило кістки таза й крижі — я міг ходити, навіть переносити чималу вагу, але сидіння для мене годилося лише таке, яке зручно підпирало спину.
У ШІЗО довкола масивної залізобетонної споруди, котру лише умовно можна назвати столом, вишикувалось четверо залізобетонних «пнів». Але вони були споруджені на такій відстані від «столу», щоб ти, порушнику, не міг опертися об нього ліктями. Все тут, бач, враховано — справжня індустрія катувань. Більше того: при Міністерстві внутрішніх справ є спеціальний науково-дослідний інститут, який займається розробкою норм і методики утримання в’язнів. Отже, оте залізобетонне «вмеблювання» для когось стало вдячною темою дисертації. Ми навіть бачили двох таких «учених» — приїздили в табір, щоб звірити з життям свої «наукові» теорії.
Підлога в ШІЗО була дерев’яна — досягнення наших попередників, які багато років обігрівали своїми тілами залізобетон, доки домоглися, щоб його застелили дошками. Але під стіною, посеред якої сіріло замуроване кригою невеличке віконце, лишилося щось схоже на низеньку призьбу. Вся вона обросла крижаною кожушиною. Мені не лишалося нічого іншого, як лягати на підлогу й привалюватися до неї плечима. Я добре розумів, що отакі перепочинки мені дорого обійдуться, але не мав сил від них вберегтися.
Час від часу клацало скляне вічко в дверях, через яке наглядав за нами черговий прапорщик. Відтак гриміла кормушка — наглядач наказував мені встати з підлоги, бо це було порушення карцерного режиму. Моїх пояснень мовби й не чули. Зрештою, я написав заяву до санчастини — мовляв, інвалід Вітчизняної війни, отже, прошу принести до ШІЗО хоча б нормального стільця. Отримав письмову відповідь лікаря: категорично забороняється лежати на підлозі, бо це може спричинитися до загострення остеохондрозу. І все. Відповідь мудра: сказати так, щоб нічого не сказати.
У карцері нас було троє — я, Семен і Стріха. Мені знову так заболіли крижі, що я ледве не впав, — довелося лягти на підлогу. Голова лежала на бетонній призьбі, вкритій білою кригою.
— Ні, це не гаразд, — буркнув Стріха й підморгнув Семенові: мовляв, затули вічко в дверях. Семен розгорнув газету й позадкував з нею до дверей, а Стріха тим часом, оголивши власну спину, почав стягувати сіру вовняну хустку. Кинувши її мені, сказав:
— Обмотайтеся. Марія залишила.
Обгорнувши поперек, я відчув велике полегшення. Вовна завжди мені допомагала, гадаю, не самим лише теплом, а й статичним електрострумом. Це була моя гіпотеза. Тепер я з півгодини міг посидіти на залізобетонному «пні».
— Як це вам вдалося пронести? — майже пошепки запитав Семен бандерівця, доторкнувшись рукою до мого поперека.