— Знаю, — струснула вона головою і одразу ж кинула: — Ми тут з вами, Софіє Кирилівно… Та в нас і будяки виноград родитимуть.
Зненацька рипнули двері й на порозі з’явилася Макариха. Надійка сторопіла, я також завмерла, очікуючи грози. А Павло підвівся їй назустріч, наче то була його давня знайома.
Макариха вбрана по-святковому, квітчаста хустка на груди звисає, очі сяють радісно. Лише опіки на щоках нагадують, що не з весілля вона повернулась. Я подумала: ось ти яка, Макарихо! Тобі треба себе виявити — у злі чи в добрі, як випаде. Десь тліє в тобі ота жадоба — ти й сама про неї не здогадуєшся. Через те, може, й лютуєш інколи, що ніде силі твоїй розгорнутись. Для бурі народжена, а в рутинному житті немає для тебе щастя.
Та потім я Ганнусю пригадала — й відразу ж згасло добре почуття до Макарихи.
— Може, й мені в цій хаті чарка знайдеться? — кинула вона з порога.
Надійка наповнила чарку, Макариха випила. Не сказавши більше ні слова, почала співати, а Павло їй підтягував. Добре вони співали! А ми з Надійкою не наважувалися. Я взагалі не співаю, Надійка спробувала, та відразу ж змовкла. Може, від страху перед свекрухою, бо голосок у неї непоганий.
Довго вони співали. Макариха не звертала уваги на невістку — ніби так воно й годилося, щоб Надійка по сусідству з нею в чужій хаті притулок шукала.
Кутаючись у велику хустку, підвелась Макариха за столом:
— Спати пора. Завтра на жнива.
— Які жнива? — запитала я боязко.
— Ніби не знаєте. — Потім звернулася до Павла. — Ось чоловік розумний, одразу видно. В кожну хату по кілька душ набилося, мов у сорок першому… Може, в супрягу вступимо? Та ви не бійтеся, за мною не пропаде. Я вас удосвіта розштовхаю. Бо налетять, мов граки… — Лише тепер глянула на Надійку й похмуро проказала: — А ти як знаєш… Коли твоя ласка, то допоможи. Не схочеш… Як хочеш. Я ще й сама при силі.
Павло здивовано підвів очі на Макариху.
— Що тут у вас діється?
— Де?..
— На хуторі.
Макариха зміряла його непривітним поглядом.
— Побачимо, хто кого перехитрує. Я тут кожну деревину знаю. Раніше зайняти треба, зарубки поставити… Як ви без мене в темряві розберетесь? Хмизу скільки завгодно, а чогось путнього… Ну, спробуйте.
І вийшла з хати, не попрощавшись. Ми з Павлом перезиралися безтямно, а Надійка, виявляється, все вже знала.
— Людей наїхало, по хатах ночують… Там же багато доброго дерева, на крокви годиться. Тепер його корчувати треба. Лісництво оголосило: хай забирає хто хоче. Без грошей. Аби швидше викорчували. А таке швидко між людей розноситься.
Ось воно що! І як тієї Макарихи на все вистачає?
— Та в неї ж є хата, — зауважила я наївно.
Надійка усміхнулася.
— Таке скажете!.. Через місяць з руками відірвуть. Добрий заробіток буде.
Я зрозуміла, що вона також туди збирається, де серед чорних пісків стирчать обгорілі сосни.
Надійка постелилася в запічку й відразу ж заснула. Я постояла серед хати, доки Павло біля ліжка шарудів, а потім і собі шугнула під ковдру.
Моє ліжко стояло в другій кімнаті, але я добре чула, що Павло не спить.
Вранці застала його на ногах. Рукава підкотив, то й не помітно, що вони короткі. Штани в нього знайшлися в чемоданчику. А піджак не обов’язково зодягати — зараз тепло.
Надійки вже не було й близько, ще вдосвіта, напевне, з Макарихою пішла. Чи, може, без неї — сама для себе. Дивись, до вечора повне подвір’я чорного дерева натягає. Може, й на корову заробить.
Дорога, по якій я недавно проводила Сергія, тепер бігла серед чорних списів, котрі вчора шуміли зеленим гіллям. Страшне видовище! Сергій буде тяжко вражений.
А люди працювали пилками й сокирами — сотні людей з довколишніх сіл. Ревіли навантажені обгорілими соснами грузовики. Вся площа була потовчена колесами, пісок на ній перемішався з попелом.
— Завтра й хмизу не лишиться, — сумно зауважив Павло.
На шосе він мене вже не умовляв їхати в Семенівку.
Довго дивився в очі, потім тихо мовив:
— Даруйте, коли щось не так.
— Що не так? — прошепотіла я.
— Ну, сказав, може, зайвого…
Мені сподобалась ота стриманість. Я відчувала, що сьогодні його слова не могла б сприймати серйозно. Напевне, він це зрозумів. А може, нам на душі гірко сипався той попіл, що вітер над згарищем носить.
Серед суцільної чорноти зблискувало проти сонця пляшкове скло — воно тепер оголилося, бо трави всюди вигоріли. Скільки ж його набито!
Сонячні зайчики не втішали ока — їх відкидали скляні різаки, що калічать не лише ноги, а й душі людські. Можливо, десь там зблискував золотий браслет.