Чим же так приваблює цей загалом досить сумний сюжет? Як уже говорилося, «Лісову пісню» в Україні люблять. Певне, в цьому тексті є таємниця, яку відчувають не лише ті, хто намагається її шукати, а й усі читачі. Тут річ і в прекрасній мові, де білий вірш межує з класичним; і в невеличкому обсязі твору, на відміну, наприклад, від типологічно подібного «Пер Гюнта» Ібсена, де є геніальні сторінки, а є й занадто довгі монологи, де немає такої стилістичної єдності, як у «Лісовій пісні». Річ іще й у тім, що наша «Лісова пісня» не є моралізаторською, навпаки, сперечається з основними народницькими виховними стереотипами, які ще й досі накидаються юним українцям у процесі здобуття середньої освіти. А головне, «Лісову пісню» так люблять тому, що читачі, а надто читачки можуть ідентифікувати міфічну Мавку та її любовну історію з собою. Інші героїні Лесиних драм не надаються до такої ідентифікації, бо складно уявити собі рядову українку, яка ідентифікувала би себе з Касандрою чи Присілою, Долорес чи Міріам. А з Мавкою така ідентифікація є цілком можливою.
Повернімося до ключових слів не тільки «Лісової пісні», а й усієї творчої спадщини Лесі Українки, а може, й усієї української літератури: «Ні, я жива, я вічно буду жити, я в серці маю те, що не вмирає!» Ця фраза в контексті драми-феєрії є полісемантичною. Лісова істота Мавка ніби каже, що вона має потенціал для здобуття безсмертної душі, що й станеться у фіналі. Але не тільки цей сенс присутній у цих словах. Дозволю собі порівняння, за яке мене можуть засудити палкі шанувальники Лесі Українки. У радянські часи популярним був дотепний монолог Обивателя у виконанні Аркадія Райкіна. Це — монолог того, хто завжди хоче бути скраю від великих подій: Джордано Бруно палять — то що й з того? В нього й самого печія. Полярника понесло на Північний полюс без теплої білизни? Зате наш герой купив собі нові кальсони. Наприкінці того монологу звучав висновок: от я весь час хворію, але не помираю, люди мруть, а я ні, бо вони — люди, а я — Тип! Так само Мавка, вимовляючи оті сакральні слова ніби каже: вона не людина, але щось більше, ніж людина, що вона — Тип, і навіть Архетип! Вічним і невмирущим є обиватель, у якого хата завжди скраю, але так само вічною і невмирущою є жіноча сутність, вічна жіночість, Софія, жертовна й палка, здатна покохати за те, що в коханому є найкращим, і віддати за кохання життя.
Якщо в «Лісовій пісні» ідентифікується конфлікт між житейським і високим, то така авторитетна особа, як національна поетеса, виступаючи арбітром у цьому вічному поєдинку між буденним і небуденним, однозначно, без будь-яких вагань визнає перемогу небуденного, хоча такий висновок не є тривіальним для логіки щоденного життя. У сучасній українській культурі ще й досі не відійшов у минуле той народницький жіночий стереотип чепурної моторної господарочки, привітної, веселої, працьовитої, яка має значно більше шансів знайти особисте щастя, аніж вразлива душа, особливим чином відкрита до кохання. Дівчата, які, з одного боку, регулярно чують від мам і бабусь, мовляв, щоб успішно вийти заміж, треба навчитися добре виконувати хатню роботу, а з іншого — з кола ровесників з такою ж регулярністю чують, що для успіху треба мати зграбне доглянуте тіло, гарну шкіру, вимите дорогим шампунем волосся, брендовий одяг, то тут висновок національної поетеси про те, що головне — це щира душа, відкрита до кохання, є надзвичайно привабливим. І рано чи пізно це неодмінно винагородиться, хай навіть ціною великих втрат, як це сталося з Мавкою в її стосунках із Лукашем. Із суто житейського, «людського, занадто людського» досвіду ми знаємо, як важливо для жінки, після страдницьких жнив на ниві кохання, почути від коханого чоловіка слова каяття, мовляв, я в усьому винний. Навіть якщо це не є аж таким важливим конкретно для нас, то є надзвичайно вагомим для наших матерів, сестер, подруг. І от Мавка чує ці слова, хоча ціну за них заплачено непомірну. Мавка каже Килині: «Мені ніхто не може заплатити», бо ціни в кохання нема, це — річ у житейському обігу безцінна, і це знають усі. Непосвячені також, тільки не завжди спроможні проговорити цю істину навіть самим собі.