Але все-таки де ж воно, серце світу, пульс світових процесів? Тепер уже ясно, що не в Москві, хоча вона протягом сторіч ссала, висмоктувала й викидала на звалище десятки донорських культур. І не у «вічному місті» — Римі. Може, в «дипломованій» столиці світу — Парижі? Ні, стара Європа своє віджила. Мабуть-таки, правдива теперішня столиця, де зосередилося все — це сучасний Вавилон, Нью-Йорк. Але й там не все є. І, головне, і там не всім добре.
... Держав у світі багато, і всі вони мають столиці. Але столиць не в адміністративному значенні, а в розумінні світових культурних центрів, навколо яких обертається життя інших народів з усіма їхніми і провінціями, і столицями, — обмаль. Але тут ми прийшли до вічного питання про історичні й неісторичні нації, про домінантні й недомінантні культури.
На південному сході сучасної Франції є провінція Прованс — колись це була Provincia Romana, звідси й походить її назва, хоча Рим мав багато інших провінцій поза межами Італії. У XII–XIII століттях у Провансі утворилася одна з найоригінальніших цивілізацій середньовічної Європи. Вона дала світові особливий римсько-провансальський напрямок в архітектурі, дала поезію трубадурів, ширше — риму в її сучасному розумінні в європейській поезії, і своєрідну неклерикальну релігію — «провансальську єресь», і епос «Пісня про альбігойський хрестовий похід». Це дуже багато як для цивілізації, що існувала трохи більш як століття та була знищена в результаті жорстоких воєн, розв’язаних «центром». Список донорських вкраплень провансальської культури до імперської французької буде ще довшим, ніж список усіх підживлень російської культури українською. Але злету провансальської культури більше не було. І хоча в бібліотеці Екс-ен-Прованса стоять товсті романи, написані провансальською мовою в наші дні, а також антології провансальської поезії від Бертрана де Борна і Бернара де Ветадорна до Фредері Містраля і нині живих авторів, провансальська культура безнадійно занепала. І провінція не як місцевість, географічно віддалена від столиці, а як духовне болото, місце, де вже нічого не буде, хоча, може, колись було, прийшло у світовий обіг через французьку мову, а у французькій сформувалось як метафора відсталого й неперспективного Провансу. Французи й досі лютяться на Прованс, як ні на який інший регіон. Quand Paris fait l’amour, Provence se masturbe — прислів’я, сповнене добірного столичного снобізму.
Історія триває, різні культури на різних етапах світового чи то поступу, чи то регресу посідають різні місця, відіграють різні ролі в культурі світовій. Занепадають і руйнуються цивілізації, залишаючи по собі кволу пам’ять, до якої долучаються одиниці. Наскільки в житті пересічного грека, мешканця не найбагатшої європейської країни, присутня пам’ять про давню велич еллінів? Руїни Парфенону, як і руїни провансальських замків стоять, здебільшого для туристів, місцеві на них або заробляють, або їх не помічають.
То чи є об’єктивним поділ на столичне і провінційне як духовні категорії та як категорії мислення? Що таке духовний провінціалізм? Чи то є неодмінно духовне убозтво? Чи зовсім навпаки? Чи своєрідний погляд на життя під незвичним для столиці кутом зору? І що таке провінційне мислення — невміння мислити по-столичному? А що значить мислити по-столичному? Хіба — долучитися до всіх тих знань, що людство накопичило у столичних книгозбірнях? Уміння мислити — це невеликий запас фактичних знань, це вміння робити оригінальні висновки з обмеженого фактажу. Хоча, треба визнати, нерідко саме обмеженість фактажу і заважає зробити правильні висновки.
Велика культура в усіх її виявах, що з об’єктивних причин більшою мірою споживається по столицях, твориться не лише там, а й у регіонах. Або, якщо хочете, у провінції. Генії та просто обдаровані люди, що народились у провінції, нерідко там і живуть, і помирають, і рано чи пізно столиця їх визнає. Все це банально, так було багато разів. У столиці — своя специфіка і своя культура, у провінції — своя.