У черзі за святою водою

Так, геній може народитись і в столиці. Але там пам’ять про нього не буде наповнено таким піднесеним сенсом, який вкладають у пам’ять про своїх великих земляків тільки мешканці далеких та близьких провінцій.

«Тут був священний ліс. Крилатий посланець...»

Тут був священний ліс. Крилатий посланець
Ступав стежинами божественного гаю.
Тепер на місці міст уже й руїн немає.
По схилах бронзових отари йдуть овець.
Узгір’я без лісів. Позублений вінець
З зелених сутінків таємно визирає.
То чий прадавній біль мій віщий дух діймає?
Хто знає шлях богів — початок і кінець?
Розмито урвища та, як і перше, скалля
Із гуркотом гучним несеться у провалля,
І море клекотить, і береги гудуть.
І ночі зоряні в сльозах підуть за кручі,
Й відцурані боги знов прагнуть, знову звуть,
І темні лики їх явились... неминучі.

Максиміліан Волошин,

переклад з російської Євгенії Кононенко

2. Моя Україна

«Ніхто не буде вже такий терплячий...»

Ніхто не буде вже такий терплячий.
І так, допоки не втомився зір,
Волосся, очі, ніс, уста тремтячі
Лягають зі свічада на папір
І оживає незнайомий вир,
Немов за ворожіння, і неначе
Негашених свічок легкий пунктир
У зорях захитається, заплаче.
Зітреться все, неначе олівець,
І знайде в забутті швидкий кінець
Автопортрет, як і саме обличчя,
Та рисочка лишиться — хоч одна;
Адже й мені дзвенить чиясь струна,
Хоч імені не знаю і сторіччя

Перший із класиків

Перший із класиків, чий візуальний образ було засвоєно ще до будь-якого читання. Дуже подобалася його стрижка «каре», яка мала би пасувати не чоловікові, а жінці. Пам’ятаю стару книгу незрівнянної краси, петербурзьке видання Вольфа, «поставщика Его Імператорскаго Величества», з неймовірними картинками: Ганна з «Майської ночі», об’ємний «Портрет», який висувався зі своєї рами, потворні писки чи то «Страшної помсти», чи то «Пропалої грамоти».

Потім ми з двоюрідною сестрою у період юнацької бездуховності продали цю книгу, бо дуже хотілося джинсів. Не вистачило й на холошу для однієї пари. Але це сталося потім. А в дитинстві саме Гоголя мені прочитали дуже рано. І мені значно більше подобався російський Гоголь «Мертвих душ» і «Ревізора», ніж українські «Вечори» чи «Миргород», бо російський Гоголь був неймовірно смішним. Жодна з книжок, що їх традиційно читають у родинному колі та регочуть до втрати пульсу, ні «Дванадцять стільців», ні «Троє в човні», не викликали таких конвульсій реготу, як гра у шашки Ноздрьова чи хлестаковський «лабардан-лабардан». Або «жена» як страшна мана Федора Івановича Шпоньки — всюди «жена», і паперова затичка у вусі — то теж «жена».

Коли дожила до вивчення Гоголя у школі, приємно було, що він уже весь прочитаний і мало не вивчений напам’ять. Вивчення Гоголя у школі відбувалося в рамках радянського шкільництва — по-зи-тивний герой — не-га-тивний герой. У Гоголя — всі негативні. Практично жодної жінки. І тлум нещасних самотніх чоловіків. І купа чортів. У рамках того самого радянського шкільництва Бога, як відомо, не було. І чорти лишалися безпритульними. Або й набували статусу викривачів самодержавно-кріпосницької Росії — роль, яку в інших творах класичної російської літератури виконували «зайві люди». Зрештою, ще у Пушкіна чорти служили трудареві Балді, допомогли йому поставити на місце підступного скнару попа. А гоголівська нечиста сила — то взагалі чи не головна підтримка трудового селянства: і ковалеві Вакулі допомогли налагодити стосунки з коханою Оксаною, і Левкові з Ганною також.

... Пам’ятаю свій жах, коли одна з подружок дитинства зізналася, що їй найбільше подобається Андрій. Не Тарас, не Остап, а саме Андрій. Чи не єдиний герой Гоголя, який направду закохався. І не було поряд чорта, який допоміг би...