Про роль масових свят у житті особи і в культурі народу можна говорити багато. Є традиції тає стереотипи. Те, що для одних є мудрою традицією, для інших давно вже стало непотрібним і комічним стереотипом. Дехто й досі іменує 23 лютого святом справжніх мужчин — звіcно, відразу постає питання, яких чоловіків зарахувати до справжніх, а яким — відмовити. Як на мене, це свято чоловіків пересічних. Бо тим чоловікам, яких я зараховую до справжніх, не треба прив’язки до «всенародного свята», щоби виявити свою мужність. І дозволити жінці виявити жіночість.
Жіноча доля, мов букет мімози...
Про 8 березня в пострадянські часи було сказано багато неприємного. Мовляв, це свято не так возвеличує жінку, як принижує її. Жінка повинна відробити букет гіацинтів накритим столом і годинами біля плити. І взагалі, це не так свято жінок, як свято тих, хто торгує квітами. (Хоча чи існує у світі таке свято, на якому б не паразитувала торгівля подарунками?) Багато критикувались і витоки жіночого свята «імені Клари Цеткін», не будемо повторювати сказане багато разів. Але, зрештою, День жінки, День матері є мало не в усіх культурах, навіть у мусульманській. Найзавзятіші поборники «Міжнародного жіночого дня» пропонують не скасувати його, а замінити його іншим днем, більш питомим для української культури. Як альтернативний варіант пропонується, наприклад, Благовіщення як День української матері. А ще переддень «жіночого» свята протягом останніх років уважається вдалим приводом поговорити про жіночі проблеми. І тут я беруся твердити: хоч би в який день відзначалося свято жінки, права жінки-матері в Україні зневажаються чи не в найбрутальніший спосіб.
В Україні, як будь-де, є певний відсоток щасливих родин, але їх до смішного мало. Чи не тому найбільший поет України, чий день святкується наступного дня після жіночого, у своїх хрестоматійних рядках про сина і матір батька не згадав? Чи не тому, що останній нерідко виступає ворогом-супостатом — хай шевченкознавці дарують таке нетрадиційне тлумачення безсмертних Кобзаревих рядків! Бо ж рай на вкраїнській землі настане тоді, коли і син, і мати будуть надійно захищені законом. Якщо якійсь жінці пощастило мати чоловіка, який, перефразуючи рядки Лесі Українки, «ніколи не вживав супроти жінки ні тої сили, яку йому дала сама природа, ні тої сили, що дає закон», то вона буде захищена із будь-яким законодавством. Але таких чоловіків вкрай мало, та й ті здебільшого існують у фантазіях поетес. А для стосунків із реальними, земними чоловіками, батьками реальних українських дітей, потрібен реальний захист у вигляді реального законодавства.
Сьогодні ніхто не тримає жінку біля негідного чоловіка, вона може піти від нього або, залежно від ситуації, вигнати його зі свого дому. Тут закон — на боці жінки. Але от жінка-мати лишається сам на сам зі злиднями, з колишнім чоловіком і з українськими законами. Хто програє, хто виграє? Тут не потрібен тоталізатор. За законом жінка має право на утримання дитини або дітей від колишнього чоловіка. Реально українське законодавство може гарантувати їй 30–40 гривень, в ситуації, коли для забезпечення дитини потрібно за найскромнішими підрахунками, 600–700. Чоловіки, які сплачують оті трикляті аліменти, цілком можуть захистити себе офіційною зарплатнею в 150 гривень, з яких і вираховується утримання дитини. А до неофіційних доходів ніякий закон не добереться.
Мільйони українських жінок зустрілись із цією принизливою проблемою. І дійшли висновку, що в Україні треба не судитись, а заробляти. Деякі, поки ще не згасла врода, знаходять спонсорів, які ніякою мірою не беруть участі у вихованні дітей-безбатченків, але певною мірою підтримують матір матеріально. Принаймні більшою мірою, аніж рідний батько чи українська держава. А більшість українок стають до праці, не відмовляючись від жодної нагоди бодай щось заробити. Бо ж хоч як тяжко заробляти в Україні, та видрати своє від колишнього батька за допомоги українського законодавства на декілька порядків тяжче. Або і взагалі нереально. Адже горе-батька нерідко треба не тільки «обкласти» платежами, а й власними силами розшукати. А це — процес нелегкий і недешевий. Не всі жінки мають той невичерпний запас життєвої енергії та іронії, який дозволить довести процес до логічного кінця. Більшість марніє, всихає, їх уже ніякими гіацинтами до 8 березня не відживити.