Ніякі земні закони не можуть змусити чоловіка не бути грубим із жінкою, не прирікати її на непотрібні вагітності, шанувати її невід’ємне право на реалізацію в публічній сфері, повноцінно виконувати батьківські обов’язки. Але є ті виміри життя, де законодавство у змозі бодай якоюсь мірою захистити жінку-матір від принизливих суто жіночих проблем.
Коло специфічно жіночих проблем не вичерпується самим лише материнством. Та в переддень жіночого свята кожній матері, якій Бог дав сина, хочеться щиро побажати виростити його так, щоби він не поповнив армію «ворогів-супостатів» для наступного покоління жінок...
А далі ще одне свято.
Найзагадковіший день
Якщо на Заході з-поміж християнських свят найпишніше святкується Різдво, то на Сході — це Пасха, Великдень. І саме протягом страсного тижня відтворюються ті містичні події євангельської історії, які покликані нагадати, що будь-які страждання не є марними, що й після найтемнішої темряви, після всіх тріумфів зла неодмінно прийде світла неділя. Хоча й шлях до раю, до Воскресіння, пролягає через пекло.
Субота перед Великоднем між темрявою великої п’ятниці та світлою неділею є днем глибокого мовчання. «Христос страждав, помер і його було поховано». В цей день Господь, який був у Христі, побував серед померлих, він пішов зі світу живих і сповна пізнав смерть, як одного дня це станеться з кожним із нас.
Гетсиманська мука — останній момент, коли можна було уникнути долі. А потім зрада найближчих друзів. Потім неправий суд і тортури. Люди, в чиїх руках влада, грають із долею в’язня. Він пізнав усе це на власному досвіді. Євангеліє розповідає про темряву над землею, яка була страшнішою за фізичну темряву, бо то була темрява, яка поглинула поняття й цілі, яка знищила саму ідею добра. Із уст замордованої істоти, прибитої іржавими гвіздками до дерев’яного хреста, виривається глибокий крик: «Боже, Боже, навіщо ти залишив мене?»
Як сталося так, що Бог любові зійшов у темряву світового зла? Він пройшов той шлях до кінця. Він не тільки помер, «він зійшов у пекло», як каже Святе Письмо. Прямо в античний Аїд, в юдейський Шеол, місце, куди йдуть усі померлі. Але велика слава християнської віри полягає саме в тому, що Бог, який відкрився в Ісусі, є тим Богом, який увійде в німоту смерті. Він зійшов просто в пекло відсутності сенсу.
Жахає крик відчаю, що вирвався із вуст розіп’ятого. Якщо втілення Бога було справдешнім, якщо Бог таки прийшов у світ, щоб пізнати людське зло й людську смертність ізсередини, то на те була Божа воля пізнати світ, де Його немає, світ, у якому немає вищого сенсу. Він зійшов у пекло, де немає Бога, у пекло, де не може бути Бога, у пекло, де люто не сприймають ідей Бога, в могильну тишу. Бог любові пізнав ізсередини зло і страждання світу, породжені жахливою свободою любити чи відкидати любов — любов як співчуття до чужих страждань. На хресті «перед нами відкрито велику книгу милосердя».
В одному із псалмів за кілька сторіч до подій, зафіксованих у Євангелії, було висловлено сподівання, ніби одного дня Бог зійде й до безодні пекла. Для християн, які святкують Великдень, це вже не сподівання, а свята реальність. Християнська уява шукала яскравих образів, аби виразити впевненість у тім, що Бога можна знайти й пізнати навіть у найчорнішій темряві. Апокрифічне Євангеліє від Никодима описує драматичну зустріч у царстві мертвих Христа й сили темряви, яка міцно тримає померлих полонених. Стіни пекла палають, наче мури Єрихону, і полонені виходять на волю. Звідти походять витоки незліченних середньовічних містерій, коли розігрувалися моторошні сцени пекла, де конфлікт між добром і злом, між життям і смертю був так само популярним, як і в американських кінофільмах ХХ–ХХІ століття.
«Він зійшов у пекло»: тиша страсної суботи настає після великої п’ятниці, і то могильна тиша і німа темрява переможного зла, яка покличе Христа до нового життя, в якому воскресне Бог. Смерті немає, Він повернувся до життя, до царства любові, над яким не владна смерть. Ікони східного християнства зображують Воскресіння не так, як це робили західні художники Середньовіччя, які малювали Христа, що встає із гробу, але Христа, який тріумфально перемагає сили тьми. Він топче ногами уламки пекла. Неправедно ув’язнених відпущено на волю, демонів повергнуто, життя тріумфує. Він сходив у найглибше пекло, одначе переможно вийшов звідти. Чи не в цій грандіозній символіці зосереджено той глибоко гуманістичний сенс християнства, який не може не зворушити навіть людей абсолютно світських, які є християнами тільки за традицією?