А тепер все по порядку. Це було в далекому 2001 році. Дні слов’янського єдінства, віднесені до свята рівноапостольних Кирила і Мефодія, відбуваються в Росії від 1985 року, щороку в іншому місті. Біля витоків відродження на російських теренах цього славного свята стояли прісновідомі Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Васілій Бєлов, Станіслав Куняєв та інші російські письменники-патріоти — здається, їх іменують заєдінщиками. Немає сумніву, в радянські часи делегація від УРСР відвідувала подібні заходи. Але від проголошення Незалежності ніхто з України жодного разу не відвідав Днів слов’янського єдінства. Тенденційність ігнорування Україною цих святкувань почала привертати до себе увагу, про що було повідомлено тодішньому Надзвичайному і Повноважному послу України в Росії, який, своєю чергою дав факс до Міністерства культури України. Довелося їхати. І мужньо їсти величезних осетрів, і заїдати їх шинкою, пиріжками з вязігою та могутньою російською солянкою.
Та пишні наїдки були ваговитою, але не єдиною складовою празднєства. Також відбулася конференція «Славянскій мір: общность і многообразіє», де переважно йшлося про «общность», дуже мало уваги приділялося «многообразію». Відбувся концерт калузьких професійних і самодіяльних колективів «Любить. Молиться. Пєть. Святоє назначеньє», де кожен номер був сповнений бурхливого російського патріотизму на екстатичних нотах. А вінчав свято гала-концерт просто неба «Спасі і сохрані», сама назва якого дає уявлення про його пафос. Співав величезний хор на декілька тисяч душ, дзвонили дзвони, балетні композиції передавали лихоліття радянської Росії та радість пострадянського навернення до Бога. Ансамбль «Рускіє сєзони» виконав український гопак. А білоруси були натуральні. «Белорускіє Песняри» заспівали по-білоруські пісню «Картошка», а потім разом із хором імені Пятніцкого вірнопіддано затягли «Росія і Бєларусь», звісно, по-російськи. Як і годиться, все завершилося могутнім «Славься», фантастичним феєрверком і патріотичним екстазом народу.
От і все. Вранці наступного дня гостей із кириличного слов’янського світу везли до Москви, щоби звідти відпровадити по домівках: до Києва, до Мінська, до Софії, до Бєлграда, до Скоп’є. Варто відзначити, що всі делегації були представлені заступниками міністрів культури, директорами національних театрів і музеїв, місцевим духовенством, на крайній випадок професорами-русистами. Тільки з України були випадкові з позиції чиновницької ієрархії люди. Але гостинні росіяни були раді і їм, себто нам, професору театрознавства Валентині Заболотній, актору Київського театру Російської драми Олегу Треповському і мені, науковому співробітнику Українського центру культурних досліджень. Організатори свята були дуже чемними, дуже люб’язними, дуже милими і запрошували нас на наступний рік.
Що вразило тоді в російському святі мене, яка на той момент не була в Росії мало не від радянських часів? Перше, це нестримний російський патріотизм, який, як уже відзначалося, на екстатичних нотах переходить у панросійський фаталізм. Звісно, ніколи, а тим паче за три дні, не можна побачити і осягнути єдине ціле, з якого зазвичай бачиш тільки частину, особливо, якщо ціле величезне, як Росія. Але, все-таки певні деталі дають можливість судити про багаторівневі російські настрої в одному-єдиному питанні. А саме: у ставленні до України. В доповідях на конференції настирливо провадилася думка, що слов’янський світ має згуртуватися якомога тісніше навколо російського православ’я, щоб опиратися глобалізаційним процесам. Журналісти, як місцеві, так і московські, що зверталися до української делегації, як їм почувається за кордоном, дуже хотіли почути, що незалежність України — то є винятково «проіскі» політиків, а народ хоче жити в єдиній країні. Власне, від братів-білорусів цю думку було висловлено достатньо гучно під «многія лєта». Під час численних бенкетів гостинні російські господарі запрошували українських гостей наїдатися наперед, бо ж в Україні вони, себто ми, вочевидь, голодуємо. У приватних розмовах під час коротких пауз між заходами організатори свята, переважно то були милі російські жінки, зворушливо згадували свої поїздки до України в часи єдиної держави — як же добре було тоді!