В дорогу українська делегація збиралася дуже терміново: вранці повідомили, що ввечері їхати. Тому й, на відміну від інших, прибули в гості без подарунків. А самі подарунки отримали: портрет тодішнього президента Путіна, портрет тодішнього патріарха Алексія, збірку «В начале было слово» духовних віршів кількох російських піїтів. Один з них, Арсентій Струк, росіянин, що має й українське коріння, по-своєму усвідомлює розвал СРСР у своїй поезії РАСКОЛОТАЯ ДЕРЖАВА:
Або ще один вірш того ж автора, ПЕРВОРОДСТВО, де він освічується в любові як Росії, так і Україні:
І людина, яка любить бандуристів так само палко, як і баяністів, людина, якій шлях від Тавриди до Києва дорогий, як і брянський большак, уважає, що українська державність може принести братньому українському народу тільки лихо та біду. Тому й жалісливі росіяни висловлювали щире занепокоєння: а як там сердешні українці без них? Чи ще живі?
Росіяни щиро литимуть сльози, коли звучатимуть українські пісні, й неодмінно згадають зворушливу історію про те, як українська дівчина винесла з поля спільної битви російського парубка або навпаки. У кожного росіянина неодмінно десь є українська бабуся, а як не в нього самого, то в його дєвєря. Але українська ідентичність є для росіян чимось неповноцінним, несерйозним і навіть кумедним.
Такими були мої враження після відвідин Калуги в далекому 2001 році. Потому було багато українсько-російських контактів, які багато чого змінили і на макро-, і на мікрорівнях. А от на дні слов’янського єдінства нас більше не запрошують. Певне, тепер туди і від України їздять люди відповідного рівня...
Від київської комунальної кухні до провансальської комуни
Погодьтесь, Європа — це щось істотно ширше за географічне поняття. Це — місце безпроблемного існування щасливих заможних громадян, де всім добре. І дуже дивує, коли раптом доходять чутки, що і в благословенній Європі є громадяни, незадоволені своїм існуванням. Що буржуазні цінності, які багатьом громадянам пострадянського світу мисляться мало не абсолютними, комусь, навпаки видаються святенницькими та облудними. І до того не емігрантам, а корінним громадянам. У тій Європі, яка багатьом із нас увижається мало не земним раєм, люди страждають від гнітючої самоти, від низки непотрібних умовностей, від відсутності щирих почуттів, від фальшивих та бездуховних стосунків між людьми.
Гадаю, в кожного з нас, траплялося, викликала огиду буржуазність. Не буржуазія як клас, не буржуазний спосіб виробництва, не буржуазна демократія, а буржуазність як спосіб життя, як система цінностей. Коли люди, що вважають себе вільними, найвільнішими у світі, насправді є рабами своїх заощаджень, будиночків, автомобілів. Коли перейдено межу між природним прагненням достатку і тим існуванням, коли матеріальні цінності стали єдино можливими людськими цінностями. Коли гордість від досягнутого рівня породжує неприховане презирство до тих, хто цього не досяг, або в кращому випадку співчуття до тих бідолашних невдах, які не заробили на авто останньої марки. А чого варта та стіна, якою оточили себе західні інтелектуали — письменники, художники, вчені, які нібито стверджують якісь вищі цінності, а насправді просякнуті тою ж таки буржуазністю!