Я не належу до загалу яскравих ораторів, які привертають увагу своїми публічними промовами. То ціннішою є пам’ять про нечисленні виступи, коли приходив несподіваний успіх. Чи не найбільший успіх мала моя невеличка доповідь на конференції «Емпатія в мистецтві й повсякденні» в Університеті штату Айова. Тема моєї доповіді була Переклад шекспірівських сонетів у сталінських таборах як метафора емпатії. Я хотіла в рамках відведеного часу трохи сказати про таку невідому для тої аудиторії екстремальну практику, як український художній переклад у часи, коли тоталітаризм у СРСР сягав найжорстокішої своєї форми. Щоби підійти до цієї теми, треба було сказати спершу і про російський літературний переклад у ті самі часи, бо загалом про радянську школу перекладу щасні американські інтелектуали, які перекладають поезію буквально, не переймаючись відсутністю поетичного ефекту в перекладній версії, нічого не знали. Але знати напевне хотіли. Бо ж зворотний зв’язок виник миттєво. Коли говориш для необізнаних, мимоволі постмодерна іронія відступає, виникають і пафос, і романтизм і в того, хто говорить, і в тих, хто слухає, а потім ставить питання, бере участь в обговоренні. Доповідь було виголошено англійською, подаю тут її переклад.
Російський перекладач із багатьох мов Михаїл Лозинський працював над перекладом дантового «Раю» в темній вогкій кімнаті, яку освітлювала керосинова лампа. Стіни вкривала паморозь, і кімната була суміжною з кімнатами, в яких жили чужі люди, і вони ходили біля письмового столу перекладача. Це було 1943 року в Єлабузі, місті, яке здобуло сумну світову славу, бо в ньому заподіяла собі смерть Марина Цвєтаєва. То був холодний голодний час, і переклад «Раю», створений Лозинським, уважається на сьогодні неперевершеним. У ті часи Лозинський був на межі відчаю, але він вижив, пережив лихоліття та переклав іще багато великих книг.
Але порівняно з іншими перекладачами тих часів умови, в яких працював Лозинський, були мало не райськими. Татьяна Гнедич провела багато років самотнього ув’язнення у сталінській в’язниці. А що таке була в’язниця і ті часи? Це не тільки кепська їжа, блощиці та блохи, а й кепське освітлення, миші та щури. І, що є ще трагічнішим для людини інтелектуальної праці, так це відсутність можливості писати. І за таких умов ця жінка примудрилася перекласти «Дон Жуана» Байрона. У неї не було ні паперу, ні ручки, ні словників, тільки текст оригіналу, який вона знала напам’ять, і здатність виживати. І вона переклала цю велику поему, не записуючи строф на папір, тримаючи їх у пам’яті.
Знаменитий російський літературний критик Єфим Еткінд, який емігрував із СРСР на початку 60-х років, багато писав про специфіку радянської школи перекладу. Російські Данте, Шекспір, Ґете та інші великі автори відтворюють не лише глибокі думки оригіналу, а й так само його ритм, риму, просодію. Еткінд наголошував, що висока якість російських перекладів парадоксальним чином міститься в тоталітарній системі російської культури. Літератори, не маючи змоги висловити себе як оригінальні автори, так багато вкладають у переклади великих авторів, стаючи навіть не перекладачами, а співавторами своїх великих колег.
А історія українського перекладу була ще трагічнішою, ніж історія російського. Бо і українська мова, і українська культура в цілому перебували у ще більш загроженій ситуації, ніж російська. Та історія українського перекладу пропонує блискучі приклади особливої емпатії.
Двоє видатних перекладачів Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук познайомились у сталінських таборах. Кочур уже працював і до того в царині літературного перекладу, Паламарчук — іще ні. Певне, були і слова співчуття, і дружня підтримка. Але найвагомішим були сонети Шекспіра, що їх Кочур запропонував Паламарчукові для перекладу в ті часи, за тих умов. Минули роки, вони обоє пережили той страшний час і повернулися в Україну. Збірку сонетів Шекспіра в перекладі Дмитра Паламарчука було видано в Україні. Він розповідав, що отримав лист подяки від королеви Великої Британії. Чи сказали поважній дамі про високий рівень перекладу? Можливо й так. Але, чи знала вона, за яких умов робилася та праця?
Я можу навести багато прикладів про неймовірні ситуації у сфері як російських, так і українських перекладів. Але наразі досить. Проблема перекладу є, зокрема, і приватним випадком великого питання — чого потребує людина в біді: співчуття згідно з Достоєвським, чи поштовху в прірву згідно з Ніцше? Бо коли того, хто падає, підштовхнеш до прірви, він може припинити падіння.
Істина — десь посередині, між позиціями Достоєвського і Ніцше. Людина має співчувати іншому, але не собі. Якщо справді співчуваєш людині, то найреальнішим виявом цього є той результат, коли змусиш ту людину забути про необхідність співчуття. Змусити людину знайти достатньо сил у власній душі боротись і не здаватись, навіть якщо ніхто не допоможе, — є головна мета будь-якої емпатії.