Це може бути й не переклад, а щось інше, але говоритимемо про переклади. У передмові до «Вибраного» Міжнародної письменницької програми її багаторічний керівник Поль Енгл писав: ПОМРИ, АЛЕ ПЕРЕКЛАДИ. Досвід історії перекладу моєї країни пропонує інше гасло: ПЕРЕКЛАДИ, ЩОБ НЕ ПОМЕРТИ. ПЕРЕКЛАДИ, ЩОБ ВИЖИТИ. Коли ми читаємо тексти великих авторів, блискуче перекладені в бараках, на холодних нарах, записані на брудних клаптиках, крадькома від таборових стукачів, виникає питання: Як можна було працювати за таких жахливих умов? Як могла людина працювати, коли й виживати було проблематично? Можлива єдина відповідь: вижили, бо працювали, бо перекладали великих авторів.
Дуже добре, якщо перекладацька майстерня розв’язує передусім естетичні завдання, не політичні, не національні. Історія українського перекладу знає чимало прикладів, коли цензура забороняла вживати деякі слова, які вважалися занадто українськими, занадто далекими від російських, і від українських перекладачів вимагалася мужність захищати лексику. І коли переклади захищають ідеї, а не просто створюють версії іноземних текстів, то ціна естетичних проблем стає настільки великою, що мало не дорівнює ціні людського життя.
Сьогодні ні в Росії, ні в Україні проблема цензури не стоїть, принаймні в тому вигляді, як це було за СРСР. І літератор може писати власні тексти, а не перекладати чужі. Але проблема людей, які не можуть знайти себе в цьому світі, проблема людей, які потребують емпатії, є настільки ж гострою, як це було в ті часи, коли свобода слова була суттєво обмеженішою.
То ж нехай переклад стане метафорою емпатії. Найкращий результат співчуття — людина, яка його більше не потребує, бо навчилася давати раду своїм проблемам навіть за умов, коли життя є нестерпним. Нехай кожен зуміє знайти власні шекспірівські сонети у прірві власного пекла і знайде в собі сили перекласти їх якнайкраще. І нехай кожен з нас зуміє допомогти іншому в біді знайти і для нього велику книгу для перекладу. Ніхто не знає, як розв’язати таку задачу для пропащого людства. Але ми маємо прагнути завжди робити це для себе й тих, хто поряд із нами.
Місце, де кінчається земля
Учасники міжнародних програм на території США мають змогу познайомитися й потоваришувати не так з американцями, як із запрошеними з інших країн. Іноді між колегами з віддалених країн виникає своєрідна дружба, яка триває й потім. І спілкування між далекими друзями зовсім не таке, як із колегами-співвітчизниками.
Таке своєрідне спілкування виникло у мене з чилійською письменницею Алехандрою Костаманья — авторкою трьох романів і численних коротких оповідань, такою самою, як і я, її українська колега. Але кількісна подібність — річ другорядна. Як виявилось, Алехандра також написала роман, де намагається збагнути, що таке найстрашніший біблійний гріх — зрада, і чи є актуальним таке трактування зради сьогодні. Вона також намагається розібратися, що ж відбувалося в душах тих, хто так чи так опинився в коловерті найчорніших справ своєї епохи.
Чорні часи Чилі були зовсім недавно. Диктатори роблять дуже лихі послуги своїм народам — ця банальна фраза стосується не лише внутрішньої ситуації країн із диктатурою на чолі, а й міжнародного іміджу таких країн. Для нас Чилі асоціюється не так із Габріелою Містраль, премію імені якої, до речі, отримала Алехандра, як із генералом Піночетом. Всі, хто старше певного віку, не можуть не пам’ятати тривожних репортажів у вересні 1973 року про заколот у Чилі, про вбивство Сальвадора Альєнде і про прихід до влади кривавого диктатора. Попри весь вульгарний ідеологізм радянського висвітлення міжнародних подій, тоді, в 73-му, неймовірним чином відчувалося: схвильовані голоси міжнародних оглядачів цього разу кажуть правду. У Чилі вбивають справедливість і сумління, до влади приходять відверто темні сили.
А потім, коли проминуло багато років, коли в усьому світі сталися великі зміни, і в пострадянському медіа-просторі стало правилом хорошого тону говорити неодмінно все навпаки стосовно до того, що говорилося в радянські часи, по українському телебаченні пройшло слиняве інтерв’ю популярного українського журналіста з генералом Піночетом, мовляв, який він чудовий, дідусь Августо, батько нації, його просто змусили застосувати силу проти недолугого Альєнде; адже останній посягнув на святе: щоб нагодувати напівзлочинних марґіналів-пролетарів, урізав достаток середнього класу.