В Україні подібну роль впливової високоморальної постаті міг би виконати митрополит Андрей Шептицький, який потрапив у другу десятку «великих», або отець Володимир (Василь Романюк), який взагалі не потрапив до «сотні». Певною мірою цю роль морального авторитета виконав лікар Микола Амосов, що є природним для держави, де протягом багатьох років церква оголошувалась аморальною, неправедною інституцією. Мало того, за іронією долі сталося так, що сам цей гідний чоловік, лікар, який врятував життя багатьох, був і цікавою моральною публічною постаттю, завжди декларував свої атеїстичні погляди, твердячи, що в його світогляді місця для Бога не знайшлося. Друге місце Амосова в десятці «великих українців» зумовлене не тільки безсумнівними високими моральними якостями цієї людини, а й тим, що його, етнічного росіянина, російськомовного було використано як символ проросійської України. Так само, як і князя Ярослава Мудрого, який очолив українську десятку і став найвеличнішим українцем усіх часів і народів. Зрештою, більшість десяток «великих» Європи очолюють державні мужі.
В усіх європейських десятках здебільшого на призових місцях перебувають політики-державники різних епох: Вінстон Черчіль у британців, Шарль де Голь у французів, Стефан Великий (Штефан чел Маре) у румунів, Карл ІV у чехів, генерал Манергейм у фінів. І в цьому контексті хай навіть і сфальшована постать Ярослава Мудрого цілком відповідає європейському контексту. Так, Ярослав Мудрий не знав української мови, але навряд чи знав фламандську князь ебуронів Амбіорікс, якого ідеологи ХІХ сторіччя зробили бельгійським національним героєм як полководця, який вигравав битви в самого Юлія Цезаря.
Ведучий «Великих українців» Савик Шустер сказав, що цей проект — не більше ніж шоу, тож не варто йому надавати завеликого значення. Проте, особливо якщо розглядати весь масив «великих», це є масштабним соціологічним дослідженням багатьох країн, багатьох культур на початку ХХІ сторіччя. Формування списку «великих», як українців, так і інших, є компромісом між вічним і минущим, між обумовленим і випадковим.
Коли громадяни називають своїх «великих», то беруться до уваги не самі історичні постаті в усій їхній складності й суперечливості, а символи й міфи, які ці постаті породили. Найяскравіший недавній приклад — той самий Степан Бандера, який мало не став найбільшим українцем усіх часів і народів. Для солідного відсотка національно свідомих українців Степан Бандера є занадто радикальною постаттю. Але коли саме він потрапив до десятки, запрацював не інтелект, а інші механізми («а от вам усім!»). Ідея мати найвеличнішим українцем саме демонізованого і в СРСР, і в путінській Росії Степана Бандеру видалася багатьом надзвичайно привабливою, і цілком ліберально налаштовані громадяни стали масово підтримувати радикального націоналіста-терориста. Але «проросійські сили» вчасно похопилися.
Якщо нема чіткої несуперечливої державної ідеології, як ми це бачимо у випадку України, то відбувається змагання стихійних ідеологій, що певною мірою й відбилось у формуванні десятки українських «великих». Але тільки певною мірою! У тім то й річ, що у східної, умовно кажучи, «проросійської» України немає чіткої ідеології, окрім «другої державної» та «НАТО — геть!». У «біло-синьої» України, на відміну від «помаранчевої» (за геральдикою передостанніх президентських виборів) немає культурного іконостасу, немає символів, немає людей, які померли би саме за російську Україну, не за Росію і не СРСР. Тоді як мучеників за українську Україну цілком вистачило би не на одну сотню «великих». Вахтанг Кіпіані на прес-конференції, присвяченій «Великим українцям», цілком слушно сказав, що в українського сходу немає своїх великих. Чи виконав цю роль київський князь Ярослав Мудрий, чиїм геральдичним знаком був той самий тризуб, який намагалися знищити серп із молотом, якого ледве терпить двоголовий орел? Чи виконав її етнічний росіянин Микола Амосов, який, хоча й сам не вивчив української мови, завжди повторював, що Україна більше ніколи не буде у складі Росії, який був свідомим громадянином незалежної України і в усіх своїх публічних виступах підкреслював цю свою позицію? Амосов — символ проросійської України — це непорозуміння, так само, як і князь Ярослав Мудрий у цій ролі.