— Не хотів би я жити тут, — зауважив Тюге. Брант посміхнувся:
— Жив би, якби довелося. Дуже ти використовуєш можливості великого міста? Не кажу вже про його забиті вулиці, страйки й таке інше. Ти ж не ходиш ні в кіно, ні в театр, хіба не правда? Навіть до своєї улюбленої пивниці не ходиш. Зразу спішиш до Герди й до дітей. А те саме можна робити й тут. Але, незважаючи на все це, я теж не вибрав би Алькюбіна.
Вони замовкли, перейшли старі, вкриті снігом вулички й опинилися в новому кварталі, де містилася школа. Ось її велике подвір'я, де можна також грати в м'яча. Вони зупинилися й озирнулись навколо.
— У нашій школі було двоє подвір'їв, — сказав Врает. — Одне для дівчат, а одне для хлопців. У менших класах ми гралися, бились і колекціонували папірці. Потім походжали парами й розмовляли про те, які дурні інші наші однокласники. — Він посміхнувся. — Серед подвір'я росло дерево. Не дуже високе. Я оце згадав, як одного дня під тим деревом до мене підійшли двоє багатих синків і почали глузувати з моїх нових черевиків, завеликих на мене. Коштів тоді було обмаль, і взуття завжди купували на виріст. Я ніколи не думав, що хтось може з цього сміятися. Поганці. Цікаво, що з них вийшло?
З будівлі в глибині подвір'я долинав ритмічний тупіт. Мабуть, там була гімнастична зала. Звідти назустріч їм вийшов якийсь чоловік.
— Кого ви шукаєте?
Чоловік показав їм, як пройти до кабінету Могенсена.
Директор школи саме на уроці музики в одному зі старших класів, пояснила їм молода вчителька, що водночас була й секретаркою Могенсена. Вони сіли, чекаючи кінця уроку. Секретарка, безперечно, попередила Могенсена, що на нього чекають. Він радісно привітався з ними й засяяв усмішкою, поглядаючи то на одного, то на другого.
— На жаль, у розкладі в мене мало годин. Бачите, весь мій час забирає адміністративна робота. Я постійно викладаю англійську мову й музику. З погляду культури важливі предмети! — Він проникливо дивився на них, наче хотів випередити їхні заперечення.
— То ви, мабуть, знаєте Третю симфонію Скрябіна, «Божественну поему»? — запитав Тюге.
Могенсенів погляд миттю змінився. В нього з'являвся в очах по-дитячому наївний вираз, коли він був чимось приголомшений.
— Ні, я ніколи її не чув, — мовив він. — А чого ви питаєте?
Він був одягнений у спортивну майку і джинси. Світло падало на нього з лівого боку, обрамляючи його кучерявий темний чуб.
— Це та платівка, що була поставлена на програвачі в Елли Гансен, коли туди прийшов Поульсен, — пояснив Іюге.
Вони з Брантом сиділи у зручних кріслах біля журнального столика, а Могенсенів стілець за письмовим столом був трохи вищий, тому складалося враження, наче директор: Школи сидів на трибуні.
— Гм, цікаво, — мовив він. — Скільки це вже ви тут?
Він невдоволено зиркнув на Бранта, який закурив сигару, незважаючи на плакати, що застерігали людей від цієї згубної звички.
— Тут у вас кожен бреше як йому вигідно, — відповів Тюге. — Ми теж не кращі. Нічим не гребуємо. З чистим сумлінням вислухуємо всілякі плітки, вигадки, брехню, бо маємо з'ясувати все про двох осіб: про вбиту жінку й підозрюваного в тому вбивстві чоловіка. Ми не нехтуємо жодною дрібницею, коли йдеться про те, щоб довідатись правду, а особливо тоді, як не можна на когось покластися. Всі брешуть. І ви також, пане Могенсен.
Політик почухав бороду й нічого не відповів. Тюге повів далі:
— Ви нам казали, що особисто не знали Елли Гансен. Потім змалювали її як дуже вродливу й принадну жінку, але це могли бути й відомості з чужих уст. Проте ми тепер певні, що ви були приятелем убитої і відвідували її. Чому ви не сказали нам правди?
Могенсен підвівся з трибуни й сів навпроти них на канапу.
— Не відмагайтесь і не забирайте в нас дарма часу, — сказав Тюге.
— А я й не відмагаюся, — відповів він. — Дайте мені лише трохи подумати.
Він зблід, тільки борода чорніла. Досі він, розмовляючи, проникливо дивився у вічі то одному, то другому. А тепер не підіймав погляду від столика.
— Бачите… я не буду виправдуватись. Я казав, ніби не знаю її, бо думав, що ви про це не довідаєтесь. Моя дружина… моє становище… — Він прикусив губу. — Вона, тобто Елла, була розумна дівчина, зі своїми власними поглядами і здоровим глуздом. З нею можна було говорити. До того ж вона була принадна як жінка. Але не це головне. Я певен, що ми були друзі, але не однодумці, боронь боже. Вона час від часу добре мені вичитувала.
Могенсен замовк, але й далі дивився на стіл.
— Ви, звичайно, розумієте, Могенсене, що тепер мусите відповісти, де ви були тоді, коли вбито Еллу Гансен.
Могенсен задумався тільки на мить.
— Це сталося в той час, як я бігав перед вечерею. Могенсен втратив самовпевненість. Він, сам того не усвідомлюючи, відсунув від Бранта попільничку, тоді знов присунув її.
— Самі бігали? — запитав Тюге. Могенсен кивнув головою.
— Ви зустрічали когось?
Могенсен затулив очі рукою, напружено думаючи.
— Ні, боюся, що… нікого, наскільки я пригадую. Звичайно, мене міг хтось бачити.
Він неприязно скосив очі на Брантову кулькову ручку, якою той записував розмову.
— Якби ви дали нам маршрут, ми могли б дізнатися, чи вас хто бачив, — запропонував Тюге.
Могенсен підвів очі.
— Хіба ви не розумієте, до чого б це призвело? Довелося б з усім попрощатися, якби все випливло наверх. Для цього досить вам тільки почати розпитування. Уявляю собі, які підуть розмови. Дайте мені… все обміркувати самому. Може, знайдеться хтось, на кого можна покластися. — Він раптом здригнувся. Тоді випроставсь і втупив очі в Тюге. — Це не я. Мені б, далебі, й на думку не спало таке… Навіщо б я вбивав Еллу? Це просто божевілля.
Тюге похитав головою.
— Так завжди буває. Божевілля і безглуздя. А навіщо б її вбивав Поульсен? Він теж був одним із її приятелів. Він повівся безглуздо, тікаючи. Але так само безглуздо з вашого боку було щось приховувати. Ви ж мали б знати, що ми довідаємось про це. — Тюге підвівся і глянув на годинника. — Ми залюбки візьмемо до уваги всі можливі міркування. Але ж ви, звичайно, розумієте, що є певна межа. Скільки вам треба часу на те, щоб ви спробували підтвердити своє алібі? Скажімо, подзвоніть у готель «Принц» до першої години. Якщо ви до цього часу не впораєтесь, доведеться нам узятись за цю справу.
Могенсен провів їх до дверей, тоді підійшов до вікна й постояв там, аж поки вони перейшли шкільне подвір'я.
— Дурень і свиня, — сказав Брант.
— Чого ж? — промурмотів Тюге. — Чим він гірший за багатьох? А та Елла, певне, була цікава дівчина. Шкода, що вона загинула. Вона йому подобалася. Наскільки? Важко сказати. Чи аж так, щоб він відчував страшенні ревнощі?
Було ще надто рано їсти другий сніданок. Тюге скинув черевики й ліг на ліжко. Кімната ввечері здавалася незатишною, але вдень стало видно, яка вона занедбана. Жовта фарба на дверях почала відлущуватись. Квітчасті шпалери були в плямах і подекуди повідставали. Не думалося, що гості оглядатимуть кімнату в цю пору. Тюге заплющив очі. Скільки це вони вже в Алькюбіні? Скоро тридцять п'ять годин. І які ж їхні здобутки за цей час? Певні відомості про кількох людей. Убита Елла Гансен. Здібна сучасна дівчина, Що хотіла бути самостійною, щедра в дружбі, але тверда в обороні своїх прав. Гольм… Він був знервований, стомлений, коли вони приїхали. Не спав цілу ніч, усе зважував, чи йому братись за цю справу, але так і не взявся. Те, що він покликав допомогу збоку, свідчить на його користь. І більше, ніж безглузде алібі, яке могла йому дати дружина. Моген-сен… Навряд чи він знайде когось, хто б підтвердив, що його маршрут не пролягав навколо будинку Елли Гансен. Зрештою, це його клопіт. Він злякався, але чи тому, що приховує щось більше, чи тремтить за свою кар'єру? Невідомого Ель-Егона візьме на себе після обіду Брант. А Тюге хотів ще раз поговорити з Карлом Якобсеном. Дивно, що така інтелігентна людина може примусити себе писати дурниці, які не мають нічого спільного з її власними поглядами. Тюге важко підвівся, підійшов у самих шкарпетках до столу і взяв свою течку. Там був номер «Алькюбінських вістей», який Брант дав йому в поїзді, перше повідомлення про вбивство.