З усіх форм звертання Тюге вибрав офіційне «ви». Не тому, що хотів поставити себе вище від Гольма, — просто в деяких випадках легше працювати, коли дотримуєшся дистанції, уникаєш панібратства, якого насправді немає.
— Ми б хотіли прочитати рапорт. А тоді поговорити з підозрюваним. У вас немає якогось іншого приміщення?
Гольм діловито підвівся, радий, що може щось робити, що початок він уже витримав.
— Ми тут поряд приготували кабінет, один на двох, подумали, що ви захочете працювати разом.
Тюге кивнув йому, щоб він не хвилювався, — мовляв, його задовольняє їхнє нове місце праці. Він підійшов до вікна і виглянув на майдан. Просто перед ним була біла, чотирикутна церковна вежа. Годинник на ній показував 8.30. Священик, мабуть, як і підозрюваний, не раз гостював у Домі начальника поліції. Може, його дочка теж працювала в лікарні, була колегою вбитої. Адже в цій невеличкій громаді всі знають одні одних, на їхніх очах виростали сусідські діти, вони посилали їм квітки й подарунки на конфірмацію і на весілля. А тут хтось чужий має бабратися в їхньому бруді, витягати на світ те, що вони знали одне про одного, ділити його на добре й погане. Зважувати, що з цього пригодиться для слідства. Замовчувані скандали, темні угоди на межі дозволеного законом. Усе те, що буває і в малому містечку, і у великому місті. Гольм був знервований, хапливо курив сигарету за сигаретою, тоді гасив їх так, ніби хотів задушити. Брант незворушно дивився на нього, і в погляді його світилася ворожість. Він не знаходив у ньому нічого симпатичного. Колега за фахом із більшою, ніж у нього, платнею, що був героєм, поки йшлося про всілякі дрібниці, але відразу вкляк, коли нарешті справді щось сталося. Добре оплачувана підпора громадянства, якій відразу стала потрібна допомога, коли випало щось складніше. Він сердитим тоном виповів усе це Тюге, як Гольм повернувся до свого кабінету.
— Господи, таж він почуває себе зв'язаним! — Тюге примирливо всміхнувся. Він був поблажливіший до Голь-ма. — Хто може бути всемогутнім у такому місті, де всі залежать одні від одних. Я вважаю, що Гольм добре вчинив, покликавши нас на допомогу, бо сам зрозумів, що може бути упереджений.
У рапорті не було нічого нового, нічого такого, чого вони ще не знали.
— Отже, краще покличмо його, — сказав Тюге. — Подзвониш, Нільсе?
Чужих телефонів він не любив.
Ранкове сонце заглянуло у вікно, вималювавши на столі чіткий чотирикутник. Брант запалив нову сигару. Тюге позіхнув. Він почував себе незатишно від того, що не роздягався цілу ніч. Краще б вони були почекали ранкового поїзда, як і сподівалися в цьому містечку.
Підозрюваний зупинився перед письмовим столом. Він був високий і тонкий, з довгастим худим обличчям, рівним гострим носом і блакитними очима в окулярах без оправи. Тонкий русявий чуб був зачесаний назад. Костюм, куплений у крамниці готового одягу, трохи висів на ньому, зате краватка була зав'язана дуже старанно. Навколо нервових губ залягали зморшки. Він скидався більше на домашнього вчителя, на гуманітарія, ніж на людину практичного фаху.
Слідчі підвелися. Тюге подав йому руку.
— Я комісар карного розшуку Свенсен, а це мій колега, помічник комісара Брант. Цю справу вирішили передати нам. Сідайте, докторе Поульсене. Ми, звичайно, познайомилися з рапортом і поговорили з начальником поліції Гольмом. Тепер хочемо послухати, що скажете ви.
Ельмо Поульсен сів. Хвилину він пильно розглядав поліцаїв, тоді опустив очі. В нього були незвичайно довгі, темні вії. Він сплів тонкі пальці й зігнув їх так, що кісточки затріщали. Той тріск злякав його самого, він розчепив руки й опустив їх на худі коліна. За мить пальці його знову сплелися.
Тюге підбадьорливо кивнув йому головою.
— Нас покликали, бо такі справи, як ця, — наш фах.
Я вважаю, що бажання начальника поліції, щоб необхідне слідство провели сторонні особи, цілком виправдане. Сподіваюся, що й ви задоволені цим, докторе Поульсене.
Ельмо Поульсен ледь помітно кивнув головою, але не підвів очей. Слідчі почекали, проте він нічого не сказав, тільки нервово всміхнувся і знов заломив пальці.
— Ви курите? — запитав Брант.
— Ні,— відповів Поульсен.
Голос у нього був тихий, видно, від природи, а не через прикре становище, в якому він опинився. Такий голос дуже личив йому.
— Може, вип'єте кави? — запитав Тюге. Поульсен вдячно кивнув головою.
Брантові довелося витримати досить бурхливу розмову по телефону, поки він домігся того, що їм було потрібне.
— Вас ув'язнили як підозрюваного у вбивстві медсестри Елли Гансен. — Тюге сидів на стільці рівно й говорив офіційним тоном. — Як я зрозумів, звинувачення вам зачитали і всіх формальностей дотримали.
Поульсен кивнув головою і боязко глянув на нього. Тюге відхилився назад і розпружився.
— Наше завдання — якомога швидше дошукатися правди. Бо чим довше триває слідство, тим важче її знайти. Людська пам'ять дуже коротка, вам не здається? Я б хотів, щоб ви зрозуміли одне: поки ви говоритимете правду, ми будемо на вашому боці. Ми не маємо до вас ніякого упередження. Але ми в першу чергу представники Елли Гансен. Ми ведемо її справу, і всі інші міркування відступають на другий план. Я хочу запропонувати вам відразу перейти до справи й попросити вас розповісти своїми словами, що сталося позавчора ввечері.
Ельмо Поульсен наморщив чоло.
— Я вже один раз розповідав. З чого мені починати? Приємна на вигляд жінка принесла каву. Тюге налив три чашки. Брант завзято курив свою сигару. Поульсен відкашлявся.
— Елла… Елла Гансен була першою асистенткою в операційній. Працювала на цій посаді, коли я півтора року тому приїхав сюди. І ще кілька років до мого приїзду. Тепер панна Мадсен, старша сестра, йде з роботи. Елла, звичайно, хотіла перейти на її місце.
Голос у нього був тихий, доводилось нахилятися, щоб почути, що він каже. Тюге час від часу навіть просив його говорити голосніше. Поульсен пробував підвищити голос, але скоро знову стишував його.
— Елла хотіла поговорити зі мною про це місце. В лікарні цього ніяк не можна було зробити. Там повно цікавих. От ми й домовилися, що я загляну до неї після вечірнього обходу. Вона працювала в нічну зміну і в цей час іще була вдома. Я прийшов і застав її… Ну, та ви про все це читали.
Тюге дивився на нього прихильним оком. Підозрюваний справляв гарне враження. Наче робив усе для того, щоб допомогти їм.
— Ми радо послухали б вашу розповідь про справу. Це зовсім не те, що читати про неї в рапорті. І коли я сказав, що ми поспішаємо, то вас це не стосувалось. Вас ми слухатимемо скільки завгодно. Стільки, скільки вам треба буде, щоб усе розповісти.
Ельмо Поульсен кивнув головою, поволі надпив кави і так і лишився сидіти з чашкою в руці. Рука ледь тремтіла, але, видно, кава трохи підбадьорила його, він став спокійніший, а розповідь його жвавіша.
— Отож я пішов до неї і подзвонив. Ніхто не відповів, а ми ж домовилися, що я прийду. Я поторсав двері. Вони були не замкнені. Я зайшов до кімнати й погукав Еллу. Вона не відповіла, але на програвачі крутилася платівка. Я подумав, що Елла вийшла кудись на хвилину, сів і почав чекати. Платівка дограла до кінця, я зумів якось вимкнути програвач, хоч не вельми на цьому розуміюся. І знов погукав її. Потім заглянув до суміжної кімнати. То була спальня, і двері до неї стояли прочинені. Там її не було. Але в кухні… Ви, певне, бачили знімки. Таке ж, мабуть, належить фотографувати, правда?
Чашка в його руці почала деренчати. Він поставив її на стіл і притулив руку до підборіддя, та однаково рука тремтіла. Брант швидко й непомітно занотовував усе. Такі речі він робив дуже вправно.
— Я не зважився підійти до неї. Хто ж би сподівався побачити таке…
Ельмо Поульсен замовк. І заплющив очі, в яких світився страх.
Тюге підбадьорливо кивнув головою. Поульсен допив каву, витер руки об холошу й повів далі: