Вона тяжко зітхнула.
— Ви, пане Маршане, досить невчасно потрапили в Персак.
— Ви знаєте моє прізвище?
— Сестра мені розповідала про вас. І потім вас уже тут кожен знає.
Щодо цього в Жана-Луї не було сумніву.
— Ми з нею всім ділимось. Я знаю її постояльців, а вона моїх клієнтів. У нас і господарство спільне. Погляньте. З кімнатки, звідки я щойно вийшла, є двері до її канцелярії. Ми їх пробили лише після смерті її чоловіка, бо він, бідолаха, не хотів цього. Так зручніше. Між нами тільки одна різниця — я мати. А вона вдовиця. Здогадуюся, що коїться зараз у душі Поля Рето; я розумію, він ховається від свого горя. Розлука — це так жорстоко! Коли я вийшла заміж, ми з чоловіком вирушили у весільну подорож. Запевняю вас, я була щаслива, дуже щаслива, але все ж мені не вистачало Марі-Роз. А коли вона вийшла заміж, те ж саме було з нею.
Вона всміхнулася — так самісінько, як усміхалася Марі-Роз Клеман.
— Дардель — людина добра, він з нею гарно ладить…
— А який був чоловік вашої сестри?
Дружина Дарделя ухильно знизала плечима.
— Вони прожили вдвох недовго. Він упав на сходах і розбив голову… Вам якого формату плівку?
Купивши нову плівку, а стару зоставивши проявити, Маршан пішов. Він уже знав, що вдова Клеман збирається заміж за агента фотофірми Дельмара. Зате протягом цілого тижня, що прожив у Персаку, не зміг дізнатись, що ці дві жінки також близнючки. Отже, безперечно, жінка, що їхала в авто з Дельмаром минулого четверга й не відповіла на його привітання, не була Марі-Роз. Але… Як же її звати? Жан-Луї того ж таки дня дізнався від самої Марі-Роз, як звуть її сестру. Ніякого секрету: Роз-Марі. А як же ще?
А тим часом він поспішив до Жакліни, що чекала на нього ще з одинадцятої години. Як-то вона сприйме зміну програми в останню хвилину? Треба, щоб вона сходила туди…
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Американці ще сиділи за столом у готельному садку, коли Маршан підвівся з-за свого столу. У них саме прибирали порожню пляшку від шампанського, коли він минав їхній стіл. Уклонившись, Маршан заговорив з ними. Обидва чужоземці розмовляли по-французькому добре, але з відчутним американським акцентом.
— Ми у Франції проїздом. Хочемо провідати пана Гепра від Уольського університету, — сказав молодший, коли вони вже прощалися.
— Хай щастить вам. Бувайте, до вечора.
— Напевне, ні. Ми від'їздимо, — відповів старший.
— Завтра вранці нам треба бути в Парижі, — додав молодший.
— У такому разі, щасливої дороги, панове! Може, коли-небудь… Гора з горою не сходяться…
Вони подивилися на нього, ніби силкувалися збагнути, що він хоче сказати цими останніми словами.
За півгодини їхній «плімут» загальмував перед садибою Гепра. Назустріч американцям вийшла Віржінія. Вона провела їх просторим вестибюлем, викладеним кахлями в шахівницю, до вітальні, вікна якої дивилися в садок.
Гості відрекомендувалися: старший — Семюел Річард, професор Уольського університету, молодший — Джон Вільсон з «ICI».
Віржінія, промовивши кілька вітальних слів по-англійському, познайомила американців з Робером Параном. Той відразу ж вибачився, що погано розмовляє по-їхньому, хоча, — додав він, — досить добре розуміє. Однак розмова й далі велася по-англійському. Скориставшись з хвилинної мовчанки, Паран хотів був попрощатися з гостями й господинею, але несподівано задзеленчав дзвінок. Віржінія пішла відчиняти. Крізь двері до вітальні, що їх вона не причинила за собою, всі почули:
— О, ні, ні, Жакліно, ви нам не заважатимете. Заходьте.
Дівчина пояснила, що їй захотілося провідати старого Гепра. Уздрівши крізь прочинені двері гостей, вона стала вибачатися.
— Заходьте, заходьте, — припрошувала господиня. — До нас завітали американці.
— Я ненадовго.
— Навпаки, ви будете бажаною гостею. Адже ви розмовляєте по-англійському. Панна Жакліна Каз, — познайомила її з гостями Віржінія, — професор Уольського університету містер Річард і містер Вільсон. Панна Каз — наша сусідонька… Ви, Жакліно, прийшли дуже вчасно, допоможете мені приймати гостей.
Паран підвівся, швидко попрощавшись, попростував до дверей. Віржінія пішла його провести.
— Ви вперше в Персаку? — спитала Жакліна по-англійському.
— Так, уперше.
— Подобається вам у нас?
— Подобається.
Який він сухий, цей професор… У вітальні запало мовчання. На щастя, невдовзі повернулася панна Віржінія.
— Звісно, ви хочете побачитися з моїм дядечком? — спитала вона.