Голос йому зірвався. Він мовчки простяг руку небозі.
— Прости мені, Віржініє!
— Дядечку, прошу вас, не хвилюйтеся.
Вона стиснула старечу руку в своїх руках. Відкашлявшись, Гепра повів уже спокійним голосом:
— Отож, панове, старий хоч на схилі віку силкується виправити свої помилки…
Видно було, що тривала розмова стомила дідугана. Невдовзі він на півслові сонно похилив голову. Почав був щось по-французькому про «короткочасність життя люд…»
— … ського, — закінчив Вільсон, зрадівши, що випала нагода озватись і йому.
Старий ще зібрався на силі й промимрив:
— Я дуже стомився, Віржініє.
То були останні його слова. Голова йому впала на груди. Чутно було тільки, як він спокійно, рівно дихає. Віржінія підвелась і сказала просто:
— Бачите, панове, він стомився!
Американці теж повставали.
— Well[9], — промовив сухо професор Річард, — думаю, що ми поговорили про все, що треба.
— Пробачте нам, — додав його товариш, — час не стоїть, а нам треба їхати до Парижа.
Гості відмовилися від запропонованого чаю. Попрощавшися з Віржінією й Жакліною, трохи зневажливо глянули на сонного старого й рушили до дверей.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Ну, Жакліно, quid novi?[10]
Вийшовши від Гепра, Жакліна зустрілася з Жаном-Луї в Громадському саду. Він відразу запропонував їй піднятися на персакську гору.
— Не заперечую, ваша честь, — жартувала дівчина.
Вершина персакського Рока плеската, як долоня. Щоб на неї дістатися, потрібно дертися крутою звивистою стежиною, попід навислими скелями, через кам'яні обвалища, порослі бур'янами.
Проминувши міст, молода пара звернула праворуч і попростувала вузеньким путівцем, що біг уздовж річки попід кручею. Пройшовши метрів п'ятдесят проти води, вони перетяли путівець і ступили на кам'янисту стежку, що збігала вгору. Діставшись до вершини, знову зустрілися з сонцем, що вже сідало за обрій. Звідси Громадський сад, що вже потопав у вечірніх сутінках, здавався зовсім невеличкий.
Плеската вершина була схожа на неродюче нагір'я по дорозі до озера Тейлак. Така сама цупка трава та лишаї; де-не-де зеленіли кущики дроку, сіріло кілька великих уламків скелі, що, здавалося, впали з неба, мов метеорити. Первісний хаос після геологічних руйнувань.
Обоє вмостилися на камені.
— Слухаю вас, — промовив Жан-Луї.
І знову та ж посмішка, зверхня й іронічна, як здавалося дівчині. Тому вона відрубала сухо, сама переходячи в наступ:
— Чого ви сподіваєтеся від мене? Американський автомобіль спинивсь біля брами Гепра, з нього висіли двоє чоловіків і зайшли в двір. Згідно з вашою вказівкою, я, трохи перечекавши, також подалась до Гепра. Увійшовши до них, я застала там Парана, що вже встиг познайомитися із заокеанськими гостями. Проте він швидко розпрощався й пішов. Господиня провела його аж до брами, а я лишилася з гостями. Ви вдоволені?
— Далі.
— Я даремно боялася, що мені будуть не раді. Тільки-но я прийшла, старий пан Жером прокинувся після пообіднього спочинку, вийшов до гостей, і, запевняю вас, я не нудьгувала. — Потім вона споважніла: — А ви знаєте, що панна Віржінія збирається заміж?
— Пані Клеман теж, — відказав юнак.
— Так, але там ми принаймні знаємо, що з нею одружується Дельмар. А щодо Віржінії Гепра… Тут можна тільки припускати.
— Можливо, дуже скоро ми довідаємося про її судженого. Я вже про дещо здогадуюся.
— Гадаю, не заради цього ви посилали мене до Гепра?
Маршан дослухав її звіт про відвідини уважно, більше ні разу не перебивши її.
— За чверть години після від'їзду американців пішла й я, — закінчила Жакліна.
— Усе це, Жакліно, дуже добре й досить цікаво. А яке ваше загальне враження?
— Від цього візиту в мене залишилось якесь химерне почуття. Як вам сказати? Мені весь час не сходило з гадки, чому мене так привітно зустріли, хоч я прийшла непрохана. Як вона намагалася затримати мене! І, по-моєму, цілком щиро. У мене склалося таке враження, що я зробила їм послугу.
— Це лише враження.
— Але ж хіба не про моє враження ви щойно питали? — вдавано сердито промовила вона.
— Авжеж, авжеж, Жакліно. Чи нема у вас сигарети?.. Спасибі, кажіть далі.
— Панна Віржінія, напевне, здогадувалася, що я знала про їхніх гостей: адже авто стояло перед брамою… Але ж ви, посилаючи мене так нагально до Гепра, не сказали, що саме я маю розвідати.
— То я зробив помилку? Ви вже шкодуєте, що встряли в цю мороку!
— Про мороку я вже вам сказала: я там зовсім не нудилась. Але дозвольте все ж таки підкреслити, що коли б я знала, у чому річ, то знала б і до чого прислухатись. А так я, звісно, старалась, але цього, певно, мало…