— Жакліно, я вам про все розповім, тільки пізніше.
— У мене оце зринула думка, що пояснює таку привітну, люб'язну поведінку панни Гепра. Здається, вона варта уваги…
— Думка чи панна Гепра? — знову спробував пожартувати юнак.
— Досить жартів! — кинула Жакліна. — Чи не в тому якраз річ, що присутність чужої людини, цебто моя, якось сковувала розмову? Це, видно, й було до вподоби Віржінії. Саме тому вона й зустріла мене так щиро. Але, щойно американці поїхали, вона зовсім не намагалася втримати мене, коли я дала взнаки, що збираюся йти. І дядечко її теж, хоч вона зразу розбудила його. І чаєм мене не частували. Звісно, я їй уже була непотрібна, наміть зайва.
— Здогад справді вартий уваги, — озвався Маршан.
— Наприкінці розмови видно стало, що старий Гепра зовсім знесилів. Панна Віржінія, провівши гостей і повернувшись, стала відповідати йому дуже коротко. Ми розмовляли півгодини, потім розмова й зовсім завмерла. У мене склалося враження, що тепер Віржінія хоче будь-що спекатись мене. «Як він стомився, сердега, — сказала вона тихенько, киваючи на дядечка. — Як тільки ви підете, я покладу його в ліжко». Цього б тільки дурепа не зрозуміла.
— Слушно сказано…
— А як ви гадаєте, дядечко не перебільшував навмисне своєї втоми, аби легше здихатися небажаних гостей?
— Сто років, Жакліно, — це сто років.
— Іноді літні люди люблять прикидатись у такий спосіб. Мені дедалі дужче здається, що так воно й було.
Жан-Луї вдоволено всміхнувся.
— Браво! Але хіба й ви самі не грали трошечки комедії?
Дівчина, вдавши, ніби не почула тих слів, провадили далі:
— Надто вже театрально панна Віржінія тиснула руку дядькові, що каявся в своїх хибах.
— Такі сцени часто відбуваються в сімейному житті, де нерідко доходить до комічного.
— А ці американці: молодший — типовий базіка і баламут; старший — мовчазний і прямолінійний до брутальності. Та ви ж їх бачили сьогодні вранці. Занадто справжні янкі.
Цього разу Жан-Луї вибухнув реготом.
— Чудово! Кмітлива моя Жакліно, чи не слід вам стати детективом, а не медиком?
— Що ви цим хочете сказати? — нашорошилась дівчина.
Він узяв її за руку.
— Нічого лихого. Ходімо на вечерю до пані Клеман, вона чекає на нас.
— Ви не питали у мене згоди.
— Правда, але ви все ж таки підете, хоча б з цікавості.
Вони підвелися. Дівчина хотіла звільнити свою руку, але Жан-Луї не пускав.
— Пані Перрен чекатиме на мене, — відмагалась вона.
— Ні, я ще вранці попередив її.
— Ну, ви ж і нахаба!
— Ви так думаєте? Однак ходімо, Жакліно, нам потрібно поговорити. Ходімо, лихі язики будуть вдоволені.
— О, аргумент переконливий. Що ж, ходімо.
— Справді, Жакліно, я буду дуже радий, коли ви підете зі мною, — не вгавав молодик.
— Ще б пак. Але відвертість за відвертість: я теж.
Вони рушили вниз. Жакліна ділилася з Маршаном своїми планами на майбутнє. У Парижі вона оселиться в тітки, де вже мешкала, коли готувалася до іспитів на бакалавра, а потім, як училась на підготовчих курсах. Будинок у Персаку хотіла б найняти квартирантам, а пані Перрен наглядатиме.
Вийшли на Верденський бульвар. Усю дорогу назад Жан-Луї більше слухав, ніж говорив.
— Жакліно, — раптом почав він, — пробачте мені, я був з вами не зовсім відпертий.
— Ого, нарешті, ви самі це помітили! — зраділа дівчина. — А в чому саме?
Але Жан-Луї мовчав. Вони вже дійшли до майдану Марше-Неф, до того самого місця, де зустрілися вперше 31 липня. На розі Маршан зупинився.
— Слухайте, Жакліно, — він узяв її за руки. — Насамперед я маю признатися вам про справжню мету мого приїзду в Персак. Я тоді збрехав вам, пробачте мені.
— Збрехали? — здивувалася дівчина. — Ви взагалі нічого не говорили. Скажімо, просто приховали правду.
— Ваша поблажливість підбадьорює мене. Але я таки збрехав, хоча б тим, що замовчав правду. Сказав, ніби прогулююсь, але це лише частина правди.
— Щось серйозне? — спитала Жакліна.
Він кивнув головою: так, мовляв, і додав:
— Правду кажучи, я сам цього як слід не усвідомлюю. Ви могли б мені допомогти, Жакліно.
Дівчина мовчала. Маршан повів далі:
— Я вам сказав, як і всім, що приїхав відпочити, як звичайний турист. Та це лише офіційний мотив моєї подорожі. Вона має ще одну мету… Навіть дві.
Несподівано скреготнули гальма, обіч хідника зупинився «версай», що підкотив з майдану. Відчинилися дверцята, й з авто виліз Паран.