— Дивно. Розумію, ви, пане Делор, збилися з пантелику.
— Я, з пантелику? — інспектор зневажливо засміявсь: анітрохи, мовляв. — Маю намір повернутися на тринадцять-п'ятнадцять років у минуле.
— До часів окупації? — перепитав Маршан.
— Ну, можна сказати й так.
Інспектор на якусь мить задумався, ніби вагався говорити. Відтак витяг спідню теку з купи, що лежала праворуч. Жан-Луї намагався вдавати байдужого. «Чи не пошився інспектор у дурні?»
— Уявіть собі, досить дивна справа, — заговорив інспектор. — Іноді випадок…
Він замовк, погортав папери в теці й вийняв з неї шийсь аркушик. Та саме в ту мить задзеленчав телефон.
— Алло!.. Так, так, це — я… Чудово!
Делор тримав трубку на невеличкій відстані від вуха, й до Жана-Луї долинув приглушений чоловічий голос: «Говорить комісар…» Далі якесь прізвище — ніби Лароз, чи Лашоз. Потім у вухо влетіла дуже знайома назва: Персак. Тоді ще два слова: «кабінет префекта». Це й усе, що вдалося підслухати, бо інспектор, швидко поклавши вільною рукою листок у теку і згорнувши її, перекинув трубку, з руки в руку й підніс до другого вуха. Жан-Луї більше не чув голосу комісара з нерозбірливим прізвищем. А інспектор тільки буркав, затискаючи у великому кулаці телефонну трубку:
— Так… Гаразд… Так…
Дивлячись на те кулачисько, Жан-Луї мимоволі згадав Мохаммеда. «Упав і розбив голову…» Чи, бува, не тут? Інспектор любить не тільки свою доньку, а й свою роботу… Доньку — як батько, а роботу — просто як людина.
— Гаразд, — бурмотів Делор, — за кілька хвилин я буду у вас.
А чого ж, робота як робота… За такою роботою людина може забути про все. Навіть про те, що вона людина.
Жан-Луї відвів очі, побоюючись, щоб погляд не зрадив його думок.
— Домовилися, я зараз приведу його до вас. — говорив інспектор.
— Кого ж бо це?
Жан-Луї підвівся. Скінчивши розмову, інспектор поклав трубку, встав, обернувся, схопив шкіряну теку, що лежала на етажерці, поклав у неї якісь папірці. Підійшов до вішалки, надів капелюха. І аж тоді ступив до Жана-Луї, що стояв посеред кабінету, стежачи за ним.
— Любий мій пане Маршане, вибачте, будь ласка, мені треба йти, бо на мене чекають. Ще раз спасибі за ваші довідки, — і відчинив двері. — Прошу, проходьте, — він вийшов за Маршаном і замкнув двері на ключ. Несподівано змінив тон: — Що це з вами, у вас поранене обличчя?
Жан-Луї підніс руку до пластиря, наліпленого на лівій щоці.
— Звичайний чиряк.
— Береженого Бог береже, — мовив інспектор з доброго дива.
Коли вийшли з будинку, Делор попрощався:
— До побачення, добродію, я поспішаю.
— Може, підвезти вас, коли не погребуєте заднім сидінням? — кивнув головою Маршан на свого моторолера.
— Дякую, я завжди ходжу пішки. Коли потрібно, заходьте до мене, буду радий погомоніти з вами. Дозвольте дати вам невеличку пораду: цікавість — це вада.
— Це не порада, а повчання.
— Скажімо краще: застереження.
Жанові-Луї забаглося копнути глибше.
— А хіба цікавість — не основа поступу людських знань? Ученим завжди властива цікавість.
Цього разу інспектор відрубав трохи сердито й нетерпляче:
— Любий мій, по-перше, то не цікавість, а допитливість, по-друге, наскільки мені відомо, ви не вчений, а юрист, до того ж розумний, набагато розумніший, аніж ви хотіли б видатися мені. Я зараз поставлю всі крапки над «і». Тож слухайте. Ви принесли мені документи, які я й без вас міг би дістати в Парижі. Але я вам вдячний, що ви потурбувалися про мою доньку. Вона напише вам, можливо, навіть сама зайде до вас. Це одна справа. А зовсім інша — моя робота. Не суньте туди носа, то не ваше діло. Заради власної вигоди поважайте й наші інтереси. Я не хочу знати, чого ви насправді приїхали в Персак, але…
— Я одружуюся з панною Каз. («Пробач, Жакліно!»)
— В такому разі, прийміть мої поздоровлення й побажання, на вас чекає заслужене щастя. Та однаково я наполягатиму на своїй пораді — задля вашого ж добра. Додам, я радий, що довідався про справжню — хочеться вірити — мету вашого приїзду в Персак. До речі, ви, напевне, помітили, що досі я не намагався дізнатися, що привело вас сюди. Можливо, мене це просто не цікавило. Я вас ні про що не питаю. Припустімо, що це дало нам нагоду поновити знайомство з панною Жакліною.
Жан-Луї відчув, як у нього запалали щоки. Завжди вклепаєшся, коли недооціниш чужих знань. Та загалом розмова вийшла на добре: інспектор заговорив відверто, і навіть коли він про щось змовчав, це промовляло багато.
— Я збираюся з нареченою поїхати до Піренеїв. На тиждень, — несподівано для самого себе вигадав Жан-Луї новий план.