— А тоді що?
— А далі, слухайте, що буде далі. Коли б мене гризли сумніви, що ви не погодитеся поїхати зі мною, я почав би з цього…
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Розповівши про свою ранкову зустріч з інспектором Делором, Жан-Луї говорив далі:
— Яз чистою душею полишив би цю справу Рето, бо вона зовсім не моя. Якби не ранкова розмова з Делором, я вважав би за краще спокійно відпочивати у вашому товаристві. Однак мене вразила нова деталь — туманний натяк на біографію братів Рето. Треба повернутися років на п'ятнадцять у минуле. Ви були тоді ще маленька дівчинка, а я дев'ятилітній хлопчак. Ми з матір'ю переховувалися в селі Бурбонне. Там я ходив і до школи. Мого батька, що втік з полону, розшукувало гестапо.
Наприкінці 1943 року група партизанів, якою командував батько, потрапила в засаду. Батькові вдалося уникнути кулі, однак його впіймали нацисти й вивезли до Бухенвальду. Ті, кому пощастило врятуватися, підозрювали, що їх хтось зрадив. Підозра падала на одного партизана, який поводився досить дивно. І нині щоразу, коли ми говоримо про братів Рето, якось мимоволі мої думки вертаються до цього сумнівного типа, що також мав брата-близнюка. Але хіба мало тих близнюків у Франції? Та ось інспектор Делор натякнув на минуле братів Рето, на часи окупації. Той невиразний натяк викликав у мене бажання дізнатися про це минуле детальніше. Чи немає у вас фотографії Рето?
— Ні, — відповіла Жакліна, подумавши. — Хіба що фотографія, зроблена на одному святі, але вони там загримовані. Хочете, я зараз розшукаю її.
— Ні, зараз у нас є важливіші справи. Крім того, мені потрібний справжній портрет.
— Такого у мене немає. Однак зачекайте хвилинку…
Вона на якусь мить замислилась.
— Кажете, портрет… Такий портрет є. І здається, він там висить досі.
— Де ж це? Він мені конче потрібен. Я покажу його татові. Ось чому на ваше настійливе прохання я погоджуся поїхати не до Піренеїв, а в Париж. При такій нагоді познайомлю вас з батьком і матір'ю. Я певен, вони будуть зачаровані…
Через навстіж відчинене вікно до кімнати тихенько вскочила руда кішка. Коли вона підійшла до Жакліни, дівчина взяла її на руки… Кішка, згорнувшись клубочком, стиха замуркотіла.
— Де ж той портрет, Жакліно? Завтра вдосвіта ми повинні з ним вирушити до Парижа. Де він? За будь-яку ціну я повинен його дістати.
— Ви хотіли сказати: ми повинні дістати. Віднині у нас доля спільна.
Нахилившись до Жакліни, Жан-Луї взяв її за руку.
— Жакліно!
— Був у них один портрет, — мовила дівчина, — висів на стіні у вітальні. Востаннє я ходила до них два тижні тому, тоді ще він висів. Думаю, що й досі він там, якщо хтось із них або поліція не зняли його.
— Сподіватимемося на краще. Як можна проникнути в будинок?
— Найкраще через чорний хід. У мурі, що відгороджує їхню садибу від лісу, є невеличкі ворота, але, напевне, замкнені. Я не думаю, що ви збираєтесь іти туди вдень.
— Сьогодні ввечері.
— У нас є драбина. Ми вийдемо з нашого будинку чорним ходом і підемо попід муром їхньої садиби. Там твердіша земля, тому ніяких слідів не лишиться. А лізти до них просто з нашого садка — гірше, бо попід муром з обох боків скопані грядки.
— Чудово!
Підбадьорена схвальним відгуком юнака, Жакліна провадила далі:
— Пропоную вже зараз оглянути те місце й перевірити, чи ворота Рето не замкнуті. Якщо, на щастя, ні, тоді все буде дуже просто. Що ж до будиночка, то до нього можна зайти через чорний хід, там є двері в підвалі, звідки ведуть угору сходи. Усе це, звісно, на замках. Віконниці теж зачинені.
— Я не хотів би чіпати замків. Чи нема там інших ходів, крім двох дверей і вікон? Скажімо, підвальних вікон або віконець на даху?
— На даху є віконця з боку бульвару. А з другого боку, здається, є двоє підвальних вікон.
— Щоб не чіпати замків, бо це мені не дуже до смаку, я вважав би за краще розбити шибку, коли справді не буде іншого шляху.
Жакліна підвелася. Жан-Луї відпустив її руку. Кішка зіскочила на землю.
— Жане-Луї! — раптом вигукнула дівчина. — У мене є все необхідне. Якось ще в липні той, кого я вважала за Поля, бо він кульгав, забув свої ключі вдома. А його брат, замкнувши будинок, кудись пішов. Поль не міг дістатися в квартиру. Але тоді він говорив: «У наших дверях, що ведуть до підвалу, дуже простий замок. До речі, ми все збираємося його замінити. Його набагато легше зламати, ніж замок у парадних дверях».