— Напрошується висновок: він розумівся на замках, — зауважив Марніші.
— «Навряд чи ці двері зачинені зсередини на засув, — ще сказав Поль, — бо ми ніколи їх не засуваємо», — додала Жакліна.
— Добре…
— Тоді я й порадила йому, перш ніж ламати замок, спробувати відімкнути його моїми ключами, якщо він такий простий. Я запропонувала йому ключі від брами, хвіртки, що веде із садка в ліс, від сарайчика…
— Врешті всі ваші ключі. Ну, й що далі?
— Уявіть собі, він згодився. Я розшукала ці ключі й віддала їх йому. Поль подякував і пішов. А коли за якийсь час повернувся, сказав, що жоден з них не підійшов. Та я не здавалася. Мені спало на гадку… Ох, пробачте.
Вона несподівано схопилася з місця, задерикувато зиркнула на хлопця й попрямувала до дверей.
— Говорячи про ключі, я згадала, що забула звільнити з ув'язнення пані Перрен. Почекайте хвильку.
До нетерплячого Жана-Луї долинув здалеку її голос: «Пані Перрен, пані Перрен! Можете вже виходити!» Відтак одізвалася Перрен:
— Та не турбуйтеся. Я здогадалася, що вже можу вийти.
Жакліна повернулася до кімнати. За нею увійшла чорнява, висока і, як завжди, зодягнена в чорне пані Перрен. Вона підійшла до Жана-Луї. Ласкава усмішка красила її трохи огрубіле обличчя.
— Коли я почула ваші голоси, — заговорила Перрен, — то подумала: тепер уже можу вийти. Жакліна попереджала мене: «Сидіть тихо, аж поки він не пізнає мене…» Рада, дуже рада за вас. Я ж знаю Жакліну змалечку, люблю її як свою доньку. Ви будете щасливі. Сьогодні вранці вона все розповіла мені. Поздоровляю!
Жакліна щасливо всміхалася, дивлячись, як Жан-Луї червоніє, тиснучи руку пані Перрен.
— О котрій годині обідатимете? Я готую й для вас, — запитала та в хлопця.
— О першій, — відповіла Жакліна. — Трохи погуляємо в лісі. Жане-Луї, сподіваюся, ви згодитеся пообідати з нами?
Коли пані Перрен вийшла, Жан-Луї знову нетерпляче став допитуватися:
— Ну, чим скінчилася історія з підвалом? Наскільки я розумію, Рето так і не зміг відімкнути тих дверей.
Жакліна якусь хвильку помовчала.
— Хіба я так сказала, Жане-Луї? Коли він віддав мені ті ключі, я згадала, що в нашому сарайчику на гвіздку висить ще з десяток старих ключів. Поль узяв їх і пішов знову спробувати щастя. Цього разу він повернувся дуже швидко. Віддавши ключі, сказав: «А тепер відімкнув».
— Звісно, не показав вам, яким саме ключем? — спитав Маршан.
— Мені ж незручно було питати…
— Один з тих ключів, напевне, відмикає і якісь ваші двері.
— Маєте слушність. Але в мене не було ніяких підстав для підозри.
— Тож будемо сподіватися, що він тоді не залишив собі того ключа, не замінив замка. А коли ще й не засунув дверей зсередини, ми маємо шанси проникнути в будинок без злому. Для майбутнього доктора права — це теж непогано. А якщо ні, доведеться вдатись до більш рішучих заходів. Стільки клопоту заради однієї фотографії!
— Якої, можливо, вже й нема.
— Не наврочте!
— Я піду з вами, Жане-Луї.
— Якщо ваша ласка, тоді ходімо. Бо до обіду нам залишилося півгодини для оглядин.
Вони попрямували в садок. Виходячи з будинку, Жакліна прихопила з собою ключа, що висів на цвяшку під сходами. Перетявши садок, вийшли через невеличку хвірточку на узлісся й попростували стежкою, що, коліном облігши садибу Гепра, найдалі заглиблену в лісок, бігла попід муром Казів і Рето. Тут перші дерева стояли за якихось двадцять кроків від огорожі. З гущавини виринала інша стежина й зливалася з тією, що простяглася попід стіною.
Вдихаючи пахощі зілля та моху, молода пара ступала попід муром. Нарешті Жан-Луї клацнув клямкою, налігши плечима на вузенькі ворота, але вони навіть не здригнулися. Ще раз штовхнув їх, натискуючи на клямку. Дарма. Замкнуто.
— Нічого не вдієш, Жакліно. Доведеться брати штурмом. Драбину поставимо тут, де земля рівна й тверда.
Вони пішли додому. Жан-Луї радив дівчині одягти ввечері рукавички.
— Нагадаєте мені, щоб я залишив свої рукавички й ліхтарик у сараї. Коли йтимемо туди, візьмемо з собою. Про решту поговоримо по обіді.
Він подав їй якусь річ, пояснюючи:
— Це — мастильниця. Потихеньку змастіть замок і завіси вашої садової хвіртки, бо вони риплять.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Випивши каву, вони обговорювали найближчі плани.
Як хороше бути діяльною людиною! Принаймні він більше не почував себе юристом і порядною людиною, для якої існують певні закони. Коли план нічної операції було обгрунтовано, Жакліна помітила в своєму товаришеві якийсь прихований неспокій, чого раніше з ним не траплялося. Може, вагається? Та це ж на нього не схоже.