— А оце — пізнаєш?
Батько взяв нові фотографії, які подав йому син. Це були саме ті фотокартки, що їх Жакліна позбирала на підлозі в будинку Рето.
— Так, двоє санітарів — це вони. Цілком напевно: ось на цій фотографії зображено кілька наших товаришів по загону. Отой бородань — це я.
Жакліна і Жан-Луї перезирнулися.
— Я бився об заклад, що то ти, тату. Ще в поїзді запевняв Жакліну.
— Оцей пропав безвісти. Онде стоїть Гірш, його підпільне прізвисько — Рено, він теж покуштував Бухенвальду. Його дружину й сестру вивезли до Освєнціму, звідки вони так і не повернулися. Отого звали Бруно, його розстріляли. А це стоїть Анрі, справжнє його прізвище — Арді. Йому поталанило вирватися з пастки. З ним я тепер зустрічаюся. Слід показати йому й Гіршеві фотографію, зроблену без нашого відома, — вона, мабуть, збільшена з мікроплівки, — цього досить, щоб підтвердити, що ми не марно підозрювали Гаспара та його брата. Тож, кажеш, цього типа хтось повісив?
— Або його брата.
— Розумію.
— Я була зовсім маленька, коли вперше побачила їх у Персаку. Сталося це зразу після визволення, наприкінці 1944 року, — озвалася Жакліна.
— Вони обидва одночасно з'явилися там? — звернувся до неї Жорж Маршан.
— Здається, так. Може, прибули вони туди не одного дня, але… Вони швидко обжилися в нашому містечку. Тільки кульгавий завжди тримався самотньо, скільки я пам'ятаю. Якби жив мій тато, він усе розповів би. Непевне, пані Перрен усе це добре пам'ятає.
— Це не так уже й важливо, — відказав старий Марніші. — Портрет, що його ви привезли з Персака, зможе підновити одну ланку, якої досі нам бракувало. І бувають же такі збіги… Адже у Франції не одна пара близнюків. У вас є якісь плани на завтра?
— Поки що нічого. Чому ти питаєш? — поцікавився син.
— Пропоную вам заманливу подорож. Повернемося додому аж увечері. Залиште мені ці фотографії.
— Жорже, твій чай уже охолов, — клопоталася господиня.
— Вам Жан-Луї не розповідав історії моєї втечі з Лофлага? — звернувся старий Маршан до Жакліни.
На якийсь час для Жакліни Жорж Маршан став в'язнем, яким він був у 1940 році. Дівчина уявила собі, я він робив під землею підкоп, витягав жеребок, що мав визначити черговість утікачів, роздобував цивільний одяг. Бачила, як четверо невільників виходили з печер й розбігалися в різні боки. Одного впіймали наступного ж дня, другого через кілька днів убили. А потім була у Маршана довга подорож під вагоном, нудні стоянки на станціях; він умлівав з голоду, бо харчі, які він мав, давно скінчилися. Нарешті, дістався до Франції. На станції Барле-Дюк на нього натрапив залізничник.
Навесні 1941 року автор цих рядків перебував в одному із сіл комуни Солонь. Воно називалося Трамблевіф[11]. Сільські старожили запевняли, що ця назва пішла від на диво довговічної тремтливої осики, яка протягом кількох поколінь росла біля церкви. Інші твердили, щ назва Трамблевіф прилипла до їхнього села в часи, коли там лютувала малярія. Я оселився на головній вулиці села в низенькій хатині. Поряд мешкав син коваля Дідьє. Якось він постукав у мої двері, що виходили у двір:
— Хочу щось сказати вам, — заговорив він.
Позад нього переступав з ноги на ногу якийсь незнайомий чоловік.
Незнайомець розповів, що, вийшовши з Ламот-Беврона, він наштовхнувся на двох жандармів. Вони ви гулькнули з-за повороту, йшли обочиною шляху, котячи поперед себе велосипеди. Звернути кудись убік було пізно. Отже, кінець: усе пропало марно — і цей довгий шлях, і жахлива втома, і допомога залізничників, і вчорашня щирість селянки, що нагодувала його яєчнею Різні люди допомагали йому втекти з неволі, і даремно бо за кілька десятків кілометрів од мети він почув жахливе:
— Ваші документи?
— Куди йдете?
— До Роморантена, — спокійно відповів він.
— Документи?
— Звідки йдете?
І навіщо він зійшов з поїзда в Обре, коли міг ще без будь-якого ризику поїхати до В'єрзона, як це радив йому машиніст паровоза. Як же він помилився, пішовши цим проклятим шляхом!
— Ну?
Він напружено вдивлявся в байдужі обличчя жандармів. Хоч він і переодягся в Бар-ле-Дюку, однак одежина та вже обшарпалася. Та й два дні не голена щетина також не могла викликати довір'я в жандармів.
— Ви що, не чуєте? — скрикнув єфрейтор. — Відповідайте!
Чоловік випростався й глянув єфрейторові просто в вічі: