— Капітан Маршан. Документи знищив перед тим, як потрапив у полон. Утік з Лофлага, добираюся до південної зони. Можете віддати мене фріцам.
Жандарми зміряли його поглядом з голови до ніг, потім з ніг до голови. Якусь мить стояли мовчки. Врешті єфрейтор порушив мовчанку, заговоривши байдужим топом:
— Якщо хочете дістатися до Роморантена, не йдіть цим шляхом: ви можете потрапити в пастку біля Салбрі. Звертайте на Ламот. Підете першим путівцем, що звертає ліворуч. За переїздом пройдете чотири кілометри, проминете ліс і знову візьмете в ліву руку. Там будьте обережні. Ітимете прямо ще кілометрів з чотири й дістанетеся до широкого битого, шляху, цього разу повернете праворуч і вийдете до села Трамблевіф.
Він замовк. Маршан помітив, що жандарми перезирнулися, ніби радилися. Єфрейтор злегка кивнув головою, й супутник його заговорив:
— У селі біля церкви живе коваль. Ви можете попроситися до нього на роботу. Звертатиметеся до його піна Дідьє, він добрий хлопець.
Троє чоловіків відсалютували один одному. Єфрейтор додав на прощання:
— Будьте обережні, не всі такі, як ми. В Роморантені не затримуйтеся, бо там теж є тюрма. Щасти вам, пане капітане.
Ще раз троє чоловіків піднесли руки до кашкетів. Жандарми сіли на велосипеди й покотили шляхом далі, й Маршан пішов куди йому сказали. Назустріч мчав німецький мотоцикл, мотоцикліст несподівано загальмував і щось спитав у Маршана. Але той замахав руками: мовляв, не розуміє по-німецькому, — і мовчки кивнув головою на жандармів, ніби радив звернутися до них. Відтак промчало ще кілька мотоциклів.
— Салбрі? — запитували мотоциклісти і їхали далі.
Отже, єфрейтор порадив йому добре.
Ось так я зустрівся вперше в Трамблевіфі з батьком Жана-Луї.
На другий день Жорж Маршан в автобусі швагра Дідьє, що віз людей на базар до Роморантена, виїхав з Трамблевіфа.
Менше двадцяти кілометрів відділяли Роморантен від кінцевої станції в окупованій зоні. Маршан негайно вирушив у дорогу й ще того ж вечора стукав у двері до одного виноградаря, колишнього унтер-офіцера з свого підрозділу. Той мешкав у селі, що тулилося на правому березі річечки Шер. Вона була демаркаційною лінією між окупованою і вільною зонами. Маршан розраховував, що колишній сержант Мортьо, людина кмітлива й відважна, якось переправить його на той бік. Він не помилився в розрахунках, але мусив трохи перечекати, бо в селі німці розслідували певну справу: зник сільський човняр, що зважився за великі гроші перевезти вночі через Шер якогось незнайомого. Човна пізніше розшукали, а його власник і пасажир пропали. Пізніше на березі Шеру, трохи нижче, за течією, знайшли якийсь труп. Селяни пустили поголоску, нібито він схожий на човняра.
Цілий тиждень Маршан ховався від німців, що нишпорили в селі, на горищі в Мортьо. Господиня приносила втікачеві харчі, а діти дивувалися, чого це їм з доброго дива заборонили вилазити на горище.
Коли тривога в селі вщухла, капітан Маршан перебрався через Шер Монтрішарським мостом на цистерні, що їздила на південний берег по вино до виноградарів. Він одягнувся в чистий, але трохи завеликий для нього хазяїнів одяг. Мав у кишені трохи грошей, що дав йому Мортьо. Нарешті, дістався до Шатору, де вже мешкав його спільник по втечі. Той усе чекав на капітана, хоча вже почав втрачати надію, що побачить його живого.
— Їдучи від Мартьо, я надіслав дружині листа, підписавшись нерозбірливо: сподівався, що здогадається з почерку, від кого це лист, — скінчив свою розповідь Маршан.
— Я одержала цього листа, коли Жорж уже жив у Шатору, — докинула пані Маршан. — Здогадалася, що ним з Жаном-Луї потрібно перебратися в інше місце. Спочатку переселилися в Мейєн, а звідти в Бурбонне.
— Запрошую вас, діти мої, поїхати завтра зі мною на берег Шеру. Туди близько двохсот кілометрів, — сказав Маршан.
— Для чого? — спитала дівчина.
— Покажу фотографії Мортьо. Розумієте, людина, яку перевозив човняр через Шер, також мала брата-близнюка.
— Що з вами, Жакліно? — заклопотано спитав Жан-Луї.
Дівчина зніяковіла.
— Боюся, що я не зможу поїхати з вами. Завтра мені важко буде вирватися від тітки, якщо я піду до неї ночувати.
Жан-Луї невдоволено розвів руками.
— Синку, Жакліна має слушність, — утрутився батько. — Сюзанно, — звернувся він до дружини, — в нас у вітальні стоїть ліжко-диван. Жан-Луї віддасть свою кімнату на цю ніч гості, а сам переспить у вітальні.
Жакліна довго не погоджувалася. Та врешті її умовили.
— Тоді я проситиму вас про одне, — якусь мить вона помовчала, ніби зважувала кожне слово. — Я вже розповідала Жанові-Луї про свою тітку. Їй не пощастило вийти заміж, іноді вона здається дивакувата… Розумієте, дівчина… під одним дахом…