— Хоч би яка була ваша відповідь, — посміхнувся ї майбутній свекор, — вона не могла б стати доказом Я поділився з вами всіма думками, що виникли в мене Якщо є хоч один шанс з мільйона, треба діяти. Я том й пішов до Жана-П'єра, щоб не опустити жодної деталі.
— А що далі? — не втримався Жан-Луї.
Жорж Маршан здивувався:
— Невже не зрозумів?.. Один шанс із мільйона, що ці щелепи могли б належати Жеромові Гепра. Дійсність перевершує всяку фантазію. Жан-ІТєр помітив на щелепах позначку, яку завжди ставив на своїх виробах його батько, ніби ангорський підпис. І реєстровий помер.
— Такого й навмисне не видумаєш! — вигукнув Жан-Луї.
— Що ви збираєтесь робити? — поцікавилася Жакліна. — Повернете щелепи їхньому власникові?
— Котрому, — перепитав Жорж Маршан, — Мортьо чи Гепра? Треба, щоб цей останній ще довів своє право на них. Я просив Жана-П'єра мовчати. Ще одна деталь: перевіривши записи батькових відвідувачів, він з'ясував, що після 1935 року прізвище Жерома Гепра в них і ні разу не з'являлося.
— Так тоді ж усе збігається! — вигукнула Жакліна.
— Ви перехопили мою думку, — глянув на неї Жан-Луї. — Тату, а ти впевнений, що Мортьо не причетний до цієї брудної справи?
— Я знав, що ти про це спитаєш, Жане-Луї, — відповів батько. — За таких обставин можна будь-кого підозрювати. Але я вважаю, що його розповідь дуже близька до дійсності, — ніхто ж не тягнув його за язик розповідати мені цю історію. Тут можна вигадати бозна-що. Але краще спиратися тільки на факти. Можу вам навести ще один з них: я дізнався від Жана-П'єра, що Жером Гепра, як людина обачлива, замовив дві однакові пари щелеп. Отже, запитую, де друга тіара? Напрошується відповідь: у роті в Гепра, що доживає віку в Персаку. Ось чому я спитав у Жакліни, які зуби в її сусіда. Та, повертаючись у минуле, доводиться розгадувати, як цей протез потрапив на берег Шеру? Чи не тоді Жером Гепра загубив його, коли перебирався через демаркаційну лінію?
— Я поставив би запитання інакше, — заперечив Жан-Луї, — а саме, актуальніше: хто є і кого нині нема? Чи справді ще живий нині Жером Гепра? Де другий Рето? А крім того, тату, я не схильний так, як ти, довіряти цьому Мортьо. Що він знає про Персак?
Старий Маршан перечекав кілька секунд, ніби хотів упевнитися, що син уже скінчив говорити.
— Давай поставимо питання, як ти сказав, актуальніше, — промовив він. — Може, так швидше вдасться розгадати загадку. Адже персакські події 1957 року набагато ближче до нас, аніж ті, що відбувалися на березі Шеру 1941 року.
— А як бути з нещасною панною Віржінією? — докинула Жакліна.
— Жакліно, ми ще не дійшли до цього. А тобі, Жане-Луї, слід прислухатися до доброї поради пана Парана, — мовчати й надалі про свою поїздку до Парижа. Звісно, ти нічого не сказав йому про братів Пардонів?
— Розповів тільки про щелепи. Адже потрібно якось пов'язати ці факти. Одначе я поводився з ним вельми стримано, довго не погоджувався виконати одну його місію.
— Зрештою, все ж згодився?
— Так, — відповів Жан-Луї, розчавлюючи недокурка в попільничці.
— В такому разі, я тебе застерігаю. Пан Паран, наміть не відаючи про факти, які ми маємо, радить тобі поводитися стримано. Я також настійно наполягаю, щоб ти, Жане-Луї, і ви, Жакліно, були обережні. Добре, коли тут нема нічого серйозного, тоді це виглядатиме, ніби якась розвага. Якщо ж справа стоїть інакше, я не приховую, Жане-Луї, мені дуже не подобається, що ти втяг у цю історію свою наречену.
Жакліна всміхнулася.
— Я вже сказала Жанові-Луї, що ладна з ним у вогонь і в воду. І гадаю, що нічого страшного не буде.
Жорж Маршан змовчав.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
У четвер, п'ятнадцятого серпня, в Парижі було зовсім холодно.
Ранок почався з телефонного дзвінка. «Алло! Париж!» То Робер Паран зв'язувався з столицею. Він перепрошував, що потурбував. Кілька днів тому замовив у одного паризького ювеліра медальйончик для Віржінії. Ювелір пообіцяв виготовити його на п'ятницю. Тому пан Паран прохав Жана-Луї зробити йому послугу, привезти з собою цей медальйончик, коли їхатиме до Персака. «Отже, домовилися, завтра зателефоную ювелірові, скажу, щоб не висилав поштою, а передав вами. Щиро дякую вам, Жане-Луї».
Друга половина дня збігла в родинних розвагах. Рівно ополудні трійко Маршанів постукали в двері помешкання Агати Каз. Попереду ступав Жан-Луї, несучи в руках оберемок квітів.
— Та навіщо ж це ви! — сплеснула руками господиня.