— Думаєш про когось з Персака? — допитувався він.
— Ні, ні, про когось конкретного не думаю, звісно. Лишень почерк міг би, можливо, щось підказати. Паризький штемпель ще не доводить, що цей лист не прийшов звідкись-інде.
— Що ти маєш на увазі?
— Більше нічого.
— Попрошу, щоб тато надіслав мені фотокопію.
— Добре зробиш.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Через Каор проходило два поїзди, що вирушали з Парижа через двадцять хвилин один за одним. Поштовхавшися в чималенькій черзі, Жан-Луї з Жакліною дістали квитки на перший. В Каорі з поїзда зійшли по обіді й мали намір якомога швидше вирушити до Персака. Ішли проспектом, що перетинав Вокзальну площу, п напрямку до центру міста. Неподалік від центральних кварталів і містився гараж, де вони залишили моторолер. Нашвидкуруч зібрали свої речі, склали їх на моторолер, і Жан-Луї виїхав з гаража. Однак не встиг ній вибратись на проспект, як несподівано загальмував. Ступивши ногою на землю, обернувся назад.
— Жакліно, поглянь уперед.
По той бік проспекту навпроти ресторану щойно зупинилося знайоме авто, з нього вийшла жінка.
— Пані Клеман.
— Із своїм нареченим.
Дельмар, що з'явився слідом за Клеман, чомусь знову повернувся до авто, зазирнув у кабіну й потупцював ні нареченою до ресторану.
— В дорогу! — сказав Жан-Луї, рушаючи з місця.
Пані Клеман із своїм кавалером не помітили Жана-Луї і Жакліни. «Звідки вони їдуть? — подумав юнак. — І куди?» Їхній автомобіль стояв передом у напрямку Персака. Чи не з Парижа поверталися?
Жакліна й Жан-Луї в'їхали в Персак з південного боку, вдаючи, що повертаються з Піренеїв. Але, промчавши Сталінградською набережною, вони не поїхали Нерденським бульваром, а взяли в праву руку, на площу Марше-Неф, де перед готелем і зупинилися.
— Почекай хвилинку, — сказав Маршан, зійшовши з моторолера.
Коли відчинив двері готелю, десь там, у передпокої, задзеленчав дзвінок.
— Це вже ви, пане Маршане, приїхали?
Спливло щонайменше десять секунд, поки господиня вийшла з канцелярії назустріч постояльцеві. Подала ключа, знову від сьомого номера.
— Заберете свою валізку?
— Дякую, я ще не йду до номера.
Вона забрала назад ключа й знову повісила на дошку. Молодик, вийшовши з готелю, не промовив ані слова до Жакліни, що чекала на нього біля моторолера, й швидко попростував до фотокрамниці. Як і в готелі, тут пролунав дзвінок, коли він відчинив двері. Минуло кілька хвилин, поки з'явилася господиня.
— Ну як, добре відпочивали в Піренеях? — спитала вона.
— Спасибі, пані Дардель, непогано.
Маршан купив касету з плівкою й вернувся до Жакліни.
— Все поясню пізніше, — скоромовкою заговорив він, беручи з багажника валізку. — Негайно йди до пані Дардель, попроси в неї будь-що, скажімо, плівку, і затримай її доти, доки я її» з'явлюся перед її дверима.
Жакліна слухняно рушила до фотокрамниці, а Жан-Луї з валізкою в руках до готелю. Тільки-но він переступив поріг, як у передпокої побачив господиню, що ласкаво йому всміхалася.
— Пробачте, пане Маршане, — сказала вона, — я забула вам вручити листа, що прийшов сьогодні.
Жан-Луї взяв листа, ключа й подавсь із валізкою до свого номера.
— Ну? — спитала Жакліна, коли вони зустрілися за десять хвилин біля крамниці пані Дардель. — Що а тебе?
Жан-Луї був якийсь замислений.
— У мене? — перепитав. — Нічого, гайда до тебе.
Жакліні довелося клацати ключами, бо пані Перрен, ідучи з дому, все аж до хвіртки позамикала. Зайшли до будинку. Кішка, побачивши юнака й дівчину, замурчала, вигнула спину й стала тертись об їхні ноги.
— Ну, що ти побачила в пані Дардель? — не терпілося Жанові-Луї.
— Увійшовши, я трохи почекала. Відтак прийшла вона, як завжди, весела, усміхнена.
— Як була вдягнена?
— У білій блузочці.
— Коли заходила, підперізувалася?
— Звідки ти знаєш? — здивовано глянула Жакліна на Жана-Луї.
— Бо так вона й мене зустрічала. Тільки блузочка відрізняла власницю фотокрамниці від господині готелю.
— Коли ти з'явився перед крамницею, я якраз розмовляла з пані Дардель. А з ким ти був у готелі?
— Виходячи з номера, я бачив тільки покоївку Анну. Тоді, коли ти розмовляла з пані Дардель, у канцелярії готелю не було ні душі. Лише передпокоєм пройшла Анна з білизною. Я повісив на дошку ключ і гукнув: «Пані Клеман, вечеряти прийдемо вдвох… Пані Клеман!» Відповіді не було. Я взяв назад ключа і став чекати. Незабаром повернулася Лина.
— Ви гукали? — спитала вона.