Десь о п'ятій годині надійшли Жакліна й Жан-Луї. Віржінію Гепра обступив невеличкий гурт гостей, поряд з нею стояв і її майбутній чоловік.
— Ні, — мовила вона гостям, — сьогодні він не зможе бути з нами, бо почуває себе дуже втомленим. Ми бережемо його на суботу, аби він зміг відсвяткувати своє сторіччя. Ви ж будете на тому святі?
Жан-Луї щойно вдруге бачився з Віржінією після того, як познайомився з нею на Верденському бульварі, коли тільки-но приїхав до Персака.
— Вона мені запам'яталася зовсім іншою, — шепнув Жакліні на вухо.
— Мені теж.
— Ось що спроможне вчинити кохання!
Коли десять днів тому Жакліна завітала до Гепра, де тоді гостювали «американці», стара панна виглядала якоюсь зсохлою, зовні нагадувала хирлявого чоловіка, бо в ній, здавалося, нічого не лишилося жіночого. Тепер же вона зачаровувала гостей, бо виглядала набагато молодшою. Гарний капелюшок, що дуже личив їй, уміла косметика й просте, але зі смаком пошите вбрання надавали їй справжньої жіночності. У глибокому вирізі декольте на тоненькому ланцюжку висів медальйончик, а на ньому чарівними барвами переливалися самоцвіти. Звісно, той самий медальйончик, що Жан-Луї привіз із Парижа.
— На очах змінилася, — мовив Жан-Луї пошепки. — Потрібен Бальзак, щоб описати й проаналізувати це» романтичний контраст.
— У біології це зветься мутацією, — пояснила дів чина. — Саме такі явища в науці породжують боротьбу думок.
За кілька метрів від них стояв господар. До Маршана долинули його слова:
— Так, завтра пополудні я їду до Парижа.
Його співрозмовницею була одна поміщиця, яка тільки те й робила, що без кінця їздила з Парижа в Перса та з Персака до Парижа.
— Шкода, але я не зможу повернутися до ювілею дядька Жерома, — виправдовувався він. — Я прикро засмучений цим, люба моя, адже сто років, сто років! Та мушу за будь-яку ціну дістатися до кінця тижня в Женеву… Підписано угоду про спільне франко-швейцарське виробництво фільму. В ньому візьмуть участь Софі Мюле та Бріжіт Рапоз… Сподіваємося, публіка оцінить.
Господар запросив до столу своїх гостей і разом зі своєю співрозмовницею теж подався туди. Віржінія Гепра зосталася наодинці, до неї підійшли Жан-Луї і Жакліна. Майбутня дружина пана Парана стріла їх привітною усмішкою.
— Ну, як там Піренеї? — почала вона розмову.
Погомоніли трохи. Та незабаром до них підійшов господар, привітався й також забрав їх до столу.
Десь за півгодини Жакліна й Жан-Луї знову відбилися від гурту гостей, що їх усе прибувало, й пішли стежечкою в садку.
— Невеличка інтимна гостина, — схарактеризував Маршан Паранів банкет.
— Подумати тільки: ще позавчора ми відпочивали в Піренеях! — зітхнула дівчина.
Вони почули позаду себе чиїсь кроки, оглянулися.
— Добридень, пані Клеман, — привітався Жан-Луї.
— Помиляєтеся, добродію, — зауважила жінка, — Дардель, а не Клеман.
— Ви переконані? — пожартував юнак.
— Наскільки я знаю… — засміялася вона.
Роз-Марі була в чорній сукні з невеликим напівкруглим вирізом, з якого виглядали привабливі плечі. На потилиці сидів маленький закосичений квітами капелюшок.
— Чекаю на сестру, — виправдувалася вона. — Ось-ось має надійти.
Несподівано надумавшись, Жан-Луї спитав руба:
— Ну, як вам їздилось?
— Куди? — проказала вона зчудовано.
— Та до Парижа ж.
— Я не їздила до Парижа, — відрубала вона.
— Не ви, а ваша сестра. Один наш спільний знайомий признався мені, що бачив її в столиці.
— Хіба ви маєте спільних з нею знайомих?
Він вигадував:
— Ми вчора обідали в Каорі й зустрілися там з одним моїм приятелем. Він повертався з Парижа.
Вона не відповіла, очима прикипіла до тераси, що наприкінці алеї.
— Подивіться, онде йде Лекюре! — вигукнула вона й поспішила до тераси, за нею квапливо пішли дівчина й хлопець.
Всі троє збігли кам'яними сходами на терасу.
— Пробачте, — сказала вона їм і підійшла до одного з чоловіків, промовивши — Добридень, пане Лекюре.
— Добре розіграно, — шепнула Жакліна Жанові-Луї, коли вони віддалилися від гостей.
Відтак вона підвела Жана-Луї до гурту гостей, які про щось жваво гомоніли, й познайомила його з ними. Невдовзі дівчина відчула, що хтось доторкнувся до її плеча. Вона озирнулася.
— Чи не бачили моєї сестри, панно Каз?
Перед нею стояла жінка у великому капелюшку й синій сукні з глибоким вирізом на спині.
— Безперечно, маю честь бачити пані Клеман, — почав був Жан-Луї.