Вона ухилилась від прямої відповіді.
— Ці дві шкапи досягли меншого, ніж ті двоє, — кинула вона, беручи на руки кішку. — Я відразу здогадалася, що вони не ті, кого вдають із себе.
— Поясни, бо я зовсім нічого не розумію, — наполягав він.
— Сьогодні вранці десь о дев'ятій сиджу я за шиттям. Перед нашими ворітьми зупинилося старе авто. З нього вийшло два худі чоловіки, саме ті, що ти оце бачив, вони попростували до брами й величаво ввійшли до нашого двору. Я вибігла на ґанок. Вони, мов на якомусь похороні, зажурено схилили голови. Під час розмови з'ясувалося, що незнайомі помилилися будинком. Вони приїхали до Гепра, звичайно ж, з «ICI». А я їм зразу: «Як там Ален Дагрон?» Вони сторопіли, вдали, ніби нічого не розуміють. Врешті, я вказала їм на маєток Гепра й додала: «Не давайте взнаки, що знаєте мене, коли я прийду слідом за вами».
— Господи Боже! — пробурмотів Жан-Луї.
— Почекай, докінчу, — перебила вона. — Виходячи з нашого двору, мої лицарі сумного образу підійшли до свого Санчо Панси, що попихкував люлькою біля «Росінанта», і щось буркнули йому. Той миттю вскочив у авто, розвернув його і покотив у Персак. А ті двоє попростували до Гепра. Я тільки поскладала своє шиття, написала тобі кілька слів…
— Оцю цидулку? — перепитав Жан-Луї, показуючи папірця.
— …І теж побігла до Гепра. У мене склалося враження, що прийняли їх там вельми стримано. Коли я відчинила двері до передпокою, то почула голос панни Віржінії: «Десять днів тому ваші колеги вже приїздили до нас. Хотіла б знати, панове, хто кому морочить голову?» А вони: «Невже? Ми здивовані, панно». Моя поява перебила розмову. Віржінія сухо привіталася зі мною п спитала в гостей: «Який же доказ, що ви?..» Один з них простяг господині рекомендаційного листа, а відтак дістав з кишені свій паспорт і теж подав їй. Вона зиркнула в паспорт, пробігла очима листа й повернула його назад гостеві. «Що це означає?» — подумала я і втупилася очима в килим, удаючи повну байдужість. «Гаразд, ви побачитеся з моїм дядечком, — сказала панна Віржінія. — Він прийме вас у своїй кімнаті, бо вже кілька днів не встає з ліжка». На хвилину вона вийшла. Повернувшись, повідомила: «Він спить. Я не хочу його будити». Гості мовчали. А вона: «Дозвольте мені зателефонувати».
— Вона виходила? — перебив Жан-Луї. — Котра тоді година була?
— Дев'ята з хвилинами, щонайбільше — хвилин десять на десяту. Чому це ти питаєш?
— Мені зателефонували в готель десь о дев'ятій п'ятнадцять. Зараз на моєму годиннику сорок чотири хвилини на дванадцяту.
— На моєму сорок сім на дванадцяту.
— Щось не в'яжеться. Гаразд. Кажи далі, потім я тобі все розповім. Отже, вона пішла з дому?
— Ні, я цього не казала. Віржінія Гепра провела у свій дім телефон. Якби ти зволив бути уважнішим, то давно б помітив, що до їхнього будинку тягнуться два дроти. Їх провели, коли нас не було в Персаку. Телефонний апарат стоїть у кабінеті. Коли Вїржінія пішла туди, то не причинила за собою двері, й було чути, що вона розмовляє з паном Параном. Вона пояснювала йому, що до них знову завітали гості з «ICI». Тому не зможе до обіду прийти до нього. Перш ніж покласти трубку, вона покликала мене й спитала, чи не йтиму я до міста, хотіла передати для пана Парана якийсь пакуночок.
— Чи не стоїть у них ще один таємний апарат?
— Наскільки відомо, ні. А чому це тебе цікавить?
— Особа, що телефонувала мені сьогодні вранці, — це, напевно, автор анонімних листів. Вона знову погрожувала нам; Ось чому я так хвилювався, доки чекав на тебе. Важко розгадати, звідки саме телефонували. Телефоністка невпевнено сказала, нібито мій співрозмовник турбував мене з… Персака. Покоївка Анна запевняла, що, коли взяла трубку, почула: «Говорять з Парижа».
— Поки я була в Гепра, панна Віржінія не могла дзвонити, бо вона весь час була в мене на очах. І тільки о десятій виходила будити дядька, на що потратила кілька хвилин. Увійшовши, повідомила: «Він чекає на вас». І пішла разом з гостями, я лишилася сама у вітальні. Вони просиділи там хвилин із двадцять. Коли вони прощалися, до мене долинув розгніваний голос старого, а небога прохала чужинців вибачити йому: «Не гнівайтеся на нього, він же такий старий. Він погано почував себе». Та гості, видимо, впиралися. «Вільному воля, але ми повинні заручитися»… — бурмотіли вони. Здавалося, вони побоювались, що зараз їм доведеться почути страшну новину… Чи не цікавить їх заповіт?.. То, може, я помилилась? Жане-Луї, цього разу вони були справжні?
— Боюся, що так.
— А ось і вона! — вигукнула дівчина.
До двору Казів увійшла Віржінія Гепра. Через якусь мить у передпокої задзеленчав дзвінок. Марі Перрен відчинила Віржінії. Стара панна прийшла запрошувати Жакліну на сімейне свято, що відбудеться наступної суботи з нагоди сторіччя її дядька.