— Ви?
Вона якось наївно відповіла запитанням на запитання:
— А хто б то мав бути, пане Маршане?
— Але ж чому так загадково? — дивувався він.
В очах у Агати Каз знову спалахнула хитринка.
— Хіба ви не зрозуміли?.. Я вирішила заради обережності не називатися. Навіть мусила йти далеко від свого будинку, щоб зателефонувати вам, бо біля дому мене всі знають. Ще вчора… Але годі ж бо, у вас дорога кожна хвилина. Та й потурбувала я вас зовсім з іншого приводу. Ось читайте, — вона дістала із сумочки листа й простягла Жоржеві. — Пані Маршан теж нехай прочитає. Одна голова добре, а дві й три — ще ліпше.
— Якщо це я на вас чекав, тоді ходімо до мого кабінету.
— Що ви думаєте про це? — спитала Агата Каз, коли Маршан дочитав листа й передав його дружині.
Жаклінина тітка на хазяїнове запрошення вмостилася в шкіряному кріслі, поклавши парасольку на коліна, Маршан не відповів на її запитання, взяв люльку з полички на стіні над його письмовим столом і попросив дозволу закурити.
— Будь ласка, — відповіла гостя. — Мушу признатися, що небожин лист анітрохи не заспокоїв мене. Треб читати й між рядками.
Їй повернули листа, й вона сховала його до сумочку. Господар чиркнув сірником.
— Заспокойтеся, — сказав він, двічі затягшись димом. — Їм більше нічого не загрожує.
— От бачите, але ж загрожувало.
— А хіба я сказав, що ні? Але запевняю вас, що їм уже справді ніщо не загрожує. Розумію Жаклінин лист, із яким ми щойно ознайомилися…
— Хоча б і не було, добродію, цього листа… Він тільки підтвердив мої побоювання. Ще тоді, коли вони були в Парижі, я здогадалася, що діється щось дивне. Бачте, я — людина в літах і трохи схильна до романтики… Так, так, я не вихваляюся, бо добре знаю себе, зітхнула жінка. — Романтична в тому розумінні, що іноді мені ввижається те, чого нема. Це вада, звісно. Ото кажете, нічого серйозного немає? І все ж я не шкоду що потурбувала вас.
Маршани мовчали. Полегшено зітхнувши, Агата провадила:
— Я ще вчора надвечір пробувала телефонувати вам. Коли ввійшла до кав'ярні, там біля нас, один тип назва мене «шерлокоманкою». Звісно, він не хотів уразити мене, я й сама посміялася.
— Ви пробували вчора телефонувати нам? — перепитав пан Маршан.
— Мені ніхто не відповів.
— Серед квитанцій, які надіслали нам з телефонної станції, є дві без прізвищ наших співрозмовників. І одне з них уже вдалося відгадати.
— О, я знаю, що ви думаєте, — відказала вона у відповідь на усмішку пана Маршана. — Одначе обережність ніколи не зашкодить.
— Звісно, — погодився він. — Ну, а що далі?
Тітка Агата висловила свої сумніви й побоювання, розповіла, як юнак і дівчина на щось натякали, розмовляючи про Персак. А після гостювання в Маршанів сумніви й побоювання ще дужче стали допікати їй. Отож несподіваний приїзд Мортьо, їхнє таємне перешіптування, дивна поведінка Маршанів після одержання листа.
— Вибачте, але це виглядало дуже комічно, — сказала вона. — А вчора цей лист!
— Пані Каз, — заговорив поважно Маршан, — ви добре вчинили, що прийшли поговорити зі мною. Раніше я і не думав, що ви можете щось підозрювати. Одне слово, був недалекоглядний. Отож можна помилятися в будь-якому віці.
Жінка трохи зніяковіло вклонилася.
— Це з моєї вини ви хвилювалися, — провадив далі пан Маршан. — Тому я перепрошую вас, що вчасно не розповів вам усього.
— Ох, він уже написав вам.
— Ні, сказав по телефону. Зараз ви про все дізнаєтеся. Насамперед ви небезпідставно вважаєте, що справа Рето має глибокий корінь. Від неї тягнуться нитки й до візиту Мортьо й до сторічного ювілею Гепра. — Маршан висипав у попільничку жар з люльки й поклав її на поличку. — Врешті, все це дуже складно, тому мушу зауважити, що розраховую на ваше вміння мовчати.
— Я навчилася берегти таємниці ще як працювала в міністерстві фінансів.
Маршан розповідав про все по порядку, починаючи від своєї втечі з концтабору й до приїзду до Парижа Жана-Луї й Жакліни. Не забув згадати й про візит псевдоамериканців до Персака й про пригоду з щелепами. Тільки приховав від неї, як професійну таємницю, те, що справу цю порушив пан Паран. Але він натякнув, що один персакський мешканець, виклавши свої сумніви щодо старого Гепра, звернувся до нього з проханням розслідувати цю справу.
— Звісно, це — Паран? — вигукнула Каз.
Маршан якось незручно почував себе, що до кінця не був щирим перед гостею, проте не ховав від неї очей.
— Чудово! — майже викрикнула вона, схопившися з крісла, очі в неї запалали.