За мить на перехресті, що його утворювали Верденський бульвар, міст і Соборна вуличка, спиною до них стояв жандарм — хоч поста там не було — і, здавалося, очікував якийсь транспорт.
Жан-Луї виїхав на міст, не газуючи, щоб не шуміти мотором. За п'ятдесят метрів поперед нього, біля дверей церкви, стояла якась пара. Жінка відчинила двері й притримувала їх, даючи змогу дідусеві, що спирався; на палицю, ввійти до церкви. Юнак відразу пізнав Віржінію Гепра. Старий, що зігнувся в три погибелі, одягнений у чорне з котелком на голові, міг бути тільки сторічним ювіляром.
Поява старого Гепра підхльоснула хлопця. Він піддав газу, й моторолер аж рвонувся вперед. Зачувши дирчання, жандарм оглянувся й подав знак, аби Жан-Луї зупинився, а потім перетяв йому шлях, широко розставивши руки.
Жан-Луї рвучко звернув ліворуч і об'їхав жандарма.
— Стій! — загорлав той.
Моторолер зробив гак, а тоді покотив Соборною вулицею. Ззаду оглушливо засюрчало.
— Більше газу, бо він біжить за нами! — вигукнула Жакліна, притиснувшись до Жана-Луї. — До церкви треба під'їхати з лівого боку, до маленьких ворітець.
Наближалися до церкви. В ту мить пролунав постріл. Видно, жандарм вистрелив, попереджаючи. Біл низеньких воріт різко загальмований моторолер просунувся ще трохи й зупинився.
— Біжи, я тебе наздожену! — гукнув Жан-Луї Жакліні.
Він покинув кермо, й моторолер з гуркотом упав на землю. Жан-Луї й не озирнувся, а помчав до церкви навздогін Жакліні.
— Уф! — відсапувався він, скидаючи каску.
Кинули каски на стільця, що стояв за дверима притворі церкви. Там, на вулиці, на все горло волав жандарм, а в церкві панувала тиша. Навряд чи сюди долетіло й відлуння пострілу.
Жакліна чула, як у неї калатає серце, але не відставала від свого нареченого. Він шепнув їй удавано недбало:
— А тепер настав і наш час.
За абсидою, в капличці пречистої, горіли довгі свічки. Жан-Луї й Жакліна сіли на лаву за колоною, звідки видно було все, що відбувалося. Неподалік від себе вздріли Роз-Марі Дардель чи, може, Марі-Роз Клеман. Трохи далі, поряд із своєю сестрою, сиділа Марі Перрен. Пізнали багатьох інших персаківців. Упадало в око, що тут переважають жінки.
З правого приділу з'явився Жером Гепра в супроводі панни Віржінії, він ледве переступав ногами. Дійшовши до вівтаря, старий зупинився віддихатись. Скинув димчасті окуляри й одяг інші, як здалося Жанові-Луї, з прозорішими скельцями. Вклонившись на всі боки, Жером Гепра й панна Віржінія пошкандибали до першого ряду. Служка відсунув лавку, аби старому легше було дістатися до свого місця, а тоді сам подався до ризниці, що містилася з лівого боку. Здавалося, ніхто не помітив появи Жана-Луї й Жакліни.
На порозі ризниці служка стрівся з священиком, став трохи вбік і пропустив його до церкви. Священик попростував до сповідальні. Дві бабусі, що молилися навколішки посеред церкви, квапливо перехрестилися, підвелися й подибали за священиком. На вежі бемкнуло дванадцять разів — була одинадцята година.
На порозі ризниці знову з'явився служка, повз нього просунулися хлопчик з церковного хору й ще один священик у ризі. Увагу Жана-Луї привернув якийсь довгий темний предмет, що несподівано впав додолу в центральному проході. То була парасолька Агати Каз.
Агата Каз, яку лише тепер помітили юнак і дівчина, нахилилася до парасольки, кинувши допитливий погляд на задні ряди. Жанові-Луї здалося, що вона когось шукає.
— Вона нас розшукує, — пробурмотів хлопець. — Треба показатися.
Він висунув голову з-за колони. Однак Агата Каз не помітила його, тому ще кілька разів крутнула головою. Одного разу йому здалося, що жінка на якусь мить прикипіла очима до колони, з-за якої він визирав. Жан-Луї був переконаний, що тітка Агата помітила їх, бо більше не оглядалася.
— Де ж Марі-Поль? — спитала пошепки Жакліна в свого нареченого. — Вона мала б уже бути тут.
— Взагалі, так.
— Що з нею скоїлося?
Кількома простими, але теплими словами священик висловив найщиріші побажання своєму парафіянинові, що стояв на порозі другого сторіччя. В ту мить повільно відхилилися бічні двері, якими проникли до церкви Жакліна й Жан-Луї, і через них важко ввійшла згорблена жінка. Вдягнена в рудий дощовик, з нейлоновим капюшоном на голові, що прикривав половину її обличчя, вона несла в руці громіздкий, але майже порожній кошик. Розглянулася на всі боки й поволеньки почовгала до останнього ряду, де сиділи молодята. Вклякла на низенькій лавочці й забубоніла ніби молитву: