До речі, про цвинтар. Один мешканець Персака зостався невдоволений. Ох, ще й як невдоволений! Це — мармурник. Та й справді: адже йому збитки! Хто оплатить рахунок? Ну, поміркуйте самі! Та будьте певні — більше він, мармурник, так не попадеться! Ані він, ні могильник. А хто заплатить за труну? Труна ж була першого гатунку! А хто платитиме за панахиду? Священик ще обійдеться, але ж свічки та шмаття, в яке зодягли небіжчика? З родичів, крім брата, що безвісти пропав, не знали нікого.
Та й поквапилися ж поховати небіжчика! Але ось побачите, його ще доведеться відкопувати для контрекспертизи!
Насправді розслідування помалу просувалося вперед. Силкувалися розшукати другого Рето, що наче крізь землю провалився, та викрити злочинця. У покійника не знайшли грошей у кишені, тому все скидалося на вбивство з метою пограбування. Однак хіба не можна було обчистити кишені мерця, щоб створилося враження, ніби злочин учинили грабіжники?
Напередодні по обіді інспектор Делор поставив кілька делікатних запитань Жакліні й Жанові-Луї. Ні, це не був допит, звичайнісінькі запитання: чому се, а чому те?
— З якого приводу ви завітали в Персак?
— Відпустка в мене, відпочиваю тут.
— А що ви робили на озері?
— Ми вже про це писали в заяві: їздили на прогулянку.
Інспектор попросив Жана-Луї сприяти розслідуванню І не виїздити з Персака, не попередивши його заздалегідь.
— Курите? — запропонував хлопець сигарету.
Чому це добродушному поліцаєві забаглося говорити з Маршаном так відверто?
— Не заперечую, — він затягся тютюновим димом, — у нас іноді трапляються й зловживання. Але ж треба визнати, що наша робота нелегка. І оте упереджене ставлення до нас часом дуже заважає нам. Знаєте, важко примусити заговорити людину, яка не бажає…
— Або ж яка нічого не знає, — зауважив Жан-Луї.
— Так буває рідко. Здебільшого кожен хоч що-небудь та знає.
Хлопець не промовив ні слова.
У середу вранці Жан-Луї одержав листа від батька. Той лист іще підсилив неприємний настрій, що гнітив його після розмови з Делором. Старий Маршан збирався на початку вересня поїхати на відкриття мисливського сезону. «… Я й мама при доброму здоров'ї, хоч погода й не дуже гарна. Тут приходили перевіряти твої документи. Напевне, це через ту справу, що про неї ти писав мені у вчорашньому листі. Я сказав, що ти відпочиваєш у Персаку. Залишайся там доти, поки буде потрібно… Цілую тебе за себе й за маму…»
Пообідавши в готельному садку, Жан-Луї підвівся з-за столу й намірився йти. Та несподівано почув голос інспектора, що кликав його. Жан-Луї підійшов до столу, де сидів Делор і їв смажену рибину. Інспектор попросив його сісти. Зав'язалася розмова…
У Делора була дев'ятнадцятирічна донька, Жаклінина ровесниця. Марі-Клер Делор скінчила гімназію й збиралася вивчати право. Хотіла протягом року підготуватися до вступу на один з відділів юридичного факультету.
— Там вимоги суворі, — пояснював Маршан. — Треба готуватися наполегливо.
— Моя донька — справжня зубрійка. І водночас красуня… Ні, не думайте, що це я як батько… Ось подивіться самі, — інспектор дістав з кишені фотокартку й простяг Жанові-Луї. — Трошки схожа на панну Жакліну, еге? Дружина сміється з мене, коли я заведу мову про Марі-Клер. Ти, каже, дивишся на неї очима батька. О, вона в нас сувора, наша матуся. Але якщо я батько Марі-Клер, то хіба вже повинен вважати її бридкою?
— Та певно, що ні, — всміхнувся Жан-Луї.
— Вона гідна якоїсь ліпшої долі, ніж бути поліційним нишпоркою, як її татко.
Відтак він знову став нарікати на впертюхів, що відмовляються говорити. Жан-Луї спитав себе: він жартома бурчить чи це прихована погроза?
— Бо коли він і далі отак по-дурному мовчатиме, — хитав головою Делор, — тоді ви розумієте…
Та Жан-Луї не розумів анічогісінько. А втім, розуміти ж можна по-різному: можна просто збагнути або губитись у здогадках… І він волів не відповідати. Думав про перший допит, улаштований йому й Жакліні, а також Грасьєнові Ватанові, якого того ж дня, коли знайшли біля озера мерця, потягли до поліції.
Грасьєн Ватан, власник маленької ферми, мав кілька невеличких нивок, і одна з них прилягала до лісу, де знайшли труп. Його поважали, хоч багато хто й заздрив йому. Казали, ніби він поклявся вивчити старшу доньку на вчительку, а молодшу — на поштову службовку, та ще таку, щоб змогла знайти для себе місце навіть у Парижі. Син служив у війську в Алжірі. Того Алжіру не минув майже ніхто з французьких юнаків. А Грасьєн жив удвох з дружиною. 1918 року його, добровольця, нагородили хрестом «За бойові заслуги», тому нині на всіх святах він був прапороносцем персакських ветеранів війни. Мав свої погляди, які не всім подобалися, і вмів їх боронити, хоч і погоджувався, що люди мають право думати кожен по-своєму. Але собі наступати на пальці не давав. Жаклінин батько поважав його. До того ж він і в Опорі брав участь. Як зважити все, доводилось визнати, що для підозри підстав замало. Але ж його ферма містилася неподалік од місця, де знайдено труп. І більш нікого з персаківців там поблизу не було. Все, що він розповів, перевірили й установили, що цілий день у четвер і наступну ніч Ватан з дружиною пробув у дочки й зятя, які вчителювали в іншій комуні, кілометрів за сорок від Персака.