З Мохаммедом, що працював у гаражі Дарделя, повелися крутіше. Бо ж саме ім'я його не сподобалося поліцаям.
— Чорний?
— Ні, пане інспекторе. Алжірець. Така сама людина, як і ви і я, — відрубав Дардель.
— І чого вони не сидять у себе вдома! Ви, звісно, раді, що знайшли такого наймита. Поранений на війні? Готовий бандюга.
Дардель переконував: Мохаммед — порядний і серйозний хлопець, нічого такого за ним не водиться.
— Ну, а звідки ж оті гроші в течці під матрацом?
— Кажу ж вам, мої заощадження, — відповів алжірець.
— А навіщо вони тобі?
— Для сім'ї й на дорогу додому, коли матиму право поїхати.
— Права він захотів, бачили таке! Ну, розповідай, де ти взяв гроші?
— Я сказав усе.
— Хочеш нам очі замилити? Заберімо цього біко[5] до себе, там йому язик розв'яжеться.
Власник гаража Дардель, що добре ставився до Мохаммеда й навіть ніколи не сказав йому «ти», обурювався:
— Та я ж вам кажу, що він ночував тієї ночі дома, в себе нагорі. Сходи у нас рипучі, а ми з дружиною не глухі. Я дуже чуткий уві сні, а в дружини взагалі безсоння. Боже мій, та я ж би почув, коли б він спускався!.. Ще раз вам кажу: Мохаммед тут уже три роки, ніяких претензій до нього в мене не було, чудовий хлопець. Не злодій, не вбивця, даю голову на відруб за нього. Він потрібен мені. Чи, може, ви за нього працюватимете?
В середу вранці Дардель довідався, що звинувачення проти хлопця не підтвердилось, хоч його більш як три дні промаринували в поліції. Дардель пішов розшукувати його й знайшов у лікарні: мовляв, упав і розбив собі голову.
— Звісно, пан Делор не гаяв часу із ним, розповідаючи про свою доньку, що буцімто схожа на вас, — сказав Маршан Жакліні. — Ну, я бачу, з такими методами розслідування посунеться далеко. Зайдімо?
— Ні, я почекаю надворі.
Вони стояли перед поштою. Жакліна після сніданку зайшла по Жаиа-Луї до готелю, й вони вийшли разом. Жан-Луї сказав, що йому треба зателефонувати в Париж до батька.
— А чому не з готелю?
— Та краще з пошти.
З погляду обивателя розслідування справи «тейлакського мерця» ніби застигло на місці. Все це — вже нашіптували лихі язики — і допити, і все інше робиться про людське око. Хіба ж не видно?
Уранці в четвер, 8 червня, о пів на одинадцяту, Жан-Луї уже був у гаражі Дарделя, розташованому поряд з готелем. Він заплатив Мохаммедові за бензин, бо вже двічі заправлявся тут. У алжірця була перев'язана голова, й він був мовчазний, чемний і стриманий.
Біля хідника, якраз навпроти бензоколонки, зупинилося відкрите американське авто, в якому сиділо двоє чоловіків. Той, що за кермом, простяг алжірцеві ключі й з американським акцентом промовив:
— П'ятдесят літрів.
Розрахувавшись з Мохаммедом, чужинець здалеку звернувся до Дарделя, що проходив гаражем з відерцем, повним мастила. Почувши, що на нього гукають, господар попрямував до заморського автомобіля. А Мохаммед, ховаючи до гаманця банкноту на десять тисяч франків, рушив до гаража. Американець теж вирішив вийти з машини й пішов назустріч Дарделеві, що неквапливо наближався до нього.
Неподалік від них Жан-Луї, присівши навпочіпки біля моторолера, вдавав, що лагодить карбюратор, і прислухався до розмови. Він почув, як американець назвав знайоме прізвище. Дардель став пояснювати йому:
— Як поминете майдан, беріть праворуч і їдьте Верденськнм бульваром понад річкою. Остання садиба, що зразу ж за голубим парканом.
— О'кей!
— Старий сірий будинок, темний паркан.
Та американці сказали, що збиралися відвідати Жерома Гепра аж по обіді. А спершу хотіли б піднятися на гору.
5
Біко — презирливе прізвисько, що його дали колонізатори алжірцям і марокканцям, перекладається — цапок.