- Пишіть: півтори тисячі доларів!
Все владналось, і джаз-оркестр Артура Шредера, правда, у неповному ансамблі, прибув до Фігераса.
І саме тут Артур Шредер одержав своєрідну компенсацію за всі свої невдачі в Іспанії.
Прибув імпресаріо. Він привіз силу-силенну газет: французьких, італійських, англійських, німецьких...- не було, здається, країни в Європі, куди б не долинула звістка' про гастрольне турне оркестру. Одні схвалювали Шредера, інші гудили, але і в першому і в другому випадку перед досі маловідомим прізвищем Шредера незмінне з'являлося слово "маестро". Як-не-як, а це вже було щось схоже на визнання!
Та найнесподіваніше було в стосі контрактів, укладених імпресаріо.
Маленький, кругленький, мов барильце, Адам Розен-берг аж сяяв від задоволення.
- І знаєте, маестро, кому ми маємо завдячувати? Ручуся, не здогадаєтеся! Більшовикам! Це ж через їх запрошення знявся весь галас, а галас у свою чергу створив нам таку популярність, про яку ми й мріяти не могли. Тепер я ставлю умови, а не мені! Закінчуйте свої справи у Фітерасі і рушаймо до Відня по візи!
Того ж вечора Шредер попередив Гомеса, що завтра в його ресторані він дає десятий і останній концерт. Бідолаха ресторатор від несподіванки мало не вдавився ніжкою півня, яку на той час жував. Ще б пак! Слава віденського оркестру привернула до його ресторану таку кількість відвідувачів, якої він і в найбільші свята не мав. Один з конкурентів від заздрощів захворів, другий - недалекий уже від банкрутства. Якщо справи так підуть, як досі...
- Побійтеся бога, сеньйор Шредер! Ви ж мене без ножа заріжете! Може, вас не влаштовує платня? Набавлю. Е, де моє не пропадало! - можу взяти триразове харчування всіх ваших хлопців на свій кошт... Зважте, з вином! Що ж до вас...
Але Шредер був невблаганний.
Отже, сьогодні останній концерт, і - прощай, Іспаніє! Бодай не бачити тебе більше ніколи! його, митця, якийсь Гомес хотів спокусити триразовим харчуванням! Хам! Такі за юшку ладні продати і брата й свата! Де вже їм зрозуміти високе покликання...
Згадка про Гомеса з його невтомними щелепами пригасила войовничий запал Артура, нагадавши, що час би й самому підживитись. Набравши номер ресторану, що містився під готелем, на двох нижніх поверхах, вш замовив звичну ранкову каву.
- Снідати буду, як завжди, о дванадцятій, - попередив він старшого офіціанта.
Пригладивши шевелюру, Артур підійшов до великого трюмо і тільки тепер помітив, що й досі не одягнув навіть халата. Кілька хвилин він замилувано розглядав свою постать, причепливо придивлявся до кожної риси обличчя.
Що ж, для своїх сорока років він, справді, виглядає непогано: у волоссі - й натяку на сивину, обличчя чисте, без зморщок, під великими чорними очима синюваті півкола, що надають поглядові таємничості й звабливості. І все це завдяки мадам Лебек. Це вона повернула йому щонайменше десять років. А регулярні фізкультурні вправи загартували тіло. М'язи еластичні, стан гнучкий і, головне, жодних ознак ожиріння.
У двері постукали.
- Увійдіть! - гукнув Шредер, натягуючи халат.
- Доброго ранку, маестро! - прощебетала офіціантка, прямуючи до маленького столика, - Крім замовленого, я захопила і два апельсини. Не заперечуєте? Адже ви звикли їх з'їдати натщесерце, до ранкової кави...
- Дуже мило з твого боку, крихітко! Я просто забув їх замовити.
- Я чула, ви від'їжджаєте від нас?
- Так, сьогодні останній концерт. Ми, митці, як ті птахи, що ніколи не засиджуються на місці.
- Шкода, що у нашому садочку ви співали так недовго. Мабуть, скучили за сім'єю?
- У мене немає сім'ї. На жаль, а може, й краще.
- І навіть нареченої?
- Уяви собі, ні. Мабуть тому, що я не зустрів ще такої красуні, як ти.
- О, сеньйор, що ж тоді вам заважає залишитись!
- А ти б цього хотіла? Ти б приголубила мене? Ось так... Ну, не пручайся ж, чуєш! Я ж не з'їм тебе... Я ж тільки хочу... тільки хочу...
Гучний ляпас пролунав разом з телефонним дзвінком, і маестро, що мало не ступив на слизьке, враз отямився.
- Ви, іспанки, погано розумієте жарти, - промимрив він, потираючи почервонілу щоку.
- Ми, іспанки? Виходить, ви вже мали нагоду в цьому переконатися?-сміючись, гарненька офіціантка зникла за дверима, а Артур Шредер сердито сіпнув телефонну трубку.
- Я вас слухаю... Так. Артур Шредер... Пильна справа? Пробачте, але я зовсім не маю часу. І охоти, до речі, теж. - Роздратований відкошем, який тільки-но дістав, і власною безглуздою поведінкою, Артур уже хотів покласти трубку на важіль, та голос незнайомого немов паралізував руку.