- Я наполягаю на зустрічі! - долинуло з трубки.
- Але завтра я від'їжджаю з Іспанії, сподіваюся, назавжди. Яка ж рація...
- Саме про ваш від'їзд я й хочу поговорити.
- О, коли тільки про це, то справу вже вирішено і вирішено безповоротно. Ніякі розмови...
- Навіть коли це стосується вашого турне?
- Особливо коли це стосується нашого турне, чорт забирай! Досить з мене цькування газет.
- За хвилину я буду у вас.
- За хвилину ви рахуватимете східці! І не ногами, а власними ребрами!
- Запевняю, ви цього не зробите!
- Ви погано мене знаєте...
- Навпаки, дуже добре. Несподівано для вас - добре! - Тон, яким було сказано ці слова, різонув слух і збудив якусь неясну тривогу в душі. Артур відчув той внутрішній холодок, який пробігає по всьому тілу, коли людина чекає на якусь неприємність.
Що це, передчуття? Дурниці, просто спроба шантажувати. Хтось з його мадрідських чи барселонських "друзів", дізнавшись, як хороше приймають оркестр у Фігера-сі... Знов-таки, дуже підозріла ця згадка про турне. Адже і в Мадріді, і в Барселоні саме й починалось з галасу навколо їх гастрольної поїздки... От впіймають облизня, коли дізнаються, як повернулись справи! Треба покликати Адама Розенберга, хай втре йому носа.
Артур Шредер набрав номер свого імпресаріо, який жив тут-таки, в готелі, і запросив його негайно до себе.
- Слухайте, Адаме, ви розмовляли з кимось у Фіге-расі про наше наступне турне? - запитав він імпресаріо, тільки-но той зайшов у номер.
- Та я ж ще й проспатися після дороги не встиг!
- Тут один набивається на розмову зі мною, натякає щось на турне...
- То, може, мені лишитися і послухати його теревені?
- Я саме й хотів вас про це просити. Вдвох ми швидше позбудемось цього нахаби.
У двері постукали.
- Прошу! - Розенберг з професійною запопадливістю широко їх прочинив.
Поріг переступив середнього зросту стрункий молодик. Нічого відразливого чи нахабного не було в його обличчі, навпаки, воно навіть сподобалося Шредеру. І він одразу заспокоївся. Тим більше, що був твердо переконаний: свого настирливого гостя він ніколи раніше не бачив.
- Що ж, доведеться відкласти справи, - сказав Артур примирливо, підсуваючи відвідувачу стілець.
- Пробачте, я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, - з майже непомітним притиском кинув той.
- Від мого імпресаріо в мене немає таємниць, - гордовито заперечив Шредер, до якого повернулись властиві йому апломб і пиха.- Всі справи оркестру...
- Таємниці можуть бути в кожного, - приязно посміхнувся незнайомий. -У мене, у вас, у сеньйора Розен-берга... Так, здається, ваше прізвище?
- Приємно, що моя персона привернула вашу увагу. Тим більше, що лише вчора я прилетів до Іспанії.
- З Копенгагена? О вісімнадцятій сорок? На жаль, літак приземлився з запізненням аж на двадцять хвилин...
- Ви теж ним летіли? Старію, старію, завжди так добре пам'ятаю обличчя своїх супутників, а от вас не примітив. Дуже шкодую, пане...- Розенберг глянув запитливо, чекаючи, що йому відрекомендуються.
Ледь помітна посмішка промайнула на устах незнайомого.
- Я волів би відрекомендуватися сеньйору Шредеру і притому наодинці. О, не тому, що нехтую вашим товариством! Навпаки. Сподіваюся зустрітися з вами ще не раз, гер Розенберг... Але сьогодні, певніше, зараз... Як людина ділова, ви повинні це зрозуміти.
Цілком заспокоєний, Розенберг попрямував до дверей і лише про всяк випадок з порога нагадав:
- В разі потреби, маестро, я буду чекати у себе в номері.
Незваний гість і Шредер лишилися в кімнаті самі.
- З ким маю честь?
- Фред Шульц! - Відвідувач підвівся з стільця і, був у цивільному, клацнув закаблуками, наче військовий.
Ця, здавалося б, малопомітна деталь чомусь знову занепокоїла Шредера.
- Пробачте, може, я повівся в розмові телефоном надто гостро, але зрозумійте й мене: завтра від'їзд, сьогодні останній концерт, а все це клопіт, клопіт і ще раз клопіт...
- Цілком розумію. І, коли б не важлива справа, яка мене до вас привела...
- Боюся, що можу приділити вам дуже мало часу.
- О, ми, гадаю, швидко порозуміємося!.. Так завтра ви вирушаєте до Відня і відразу ж по одержанні віз - до Росії?
- Так. Можу тепер казати про це, не ховаючи очей. Високе мистецтво перемогло чернь, яка галасувала: "Розіпни його, розіпни!" На долю митця така перемога випадає не часто, і тому я особливо її ціную. Ви ж, певно, знаєте, який галас зняли тут навколо мого імені? І от уявіть, він обернувся мені на користь. Запрошення на гастролі посипалися на нас, наче з рогу достатку. Мій імпресаріо просто не встигає укладати контракти.