Выбрать главу

- Коли, на вашу думку, можна буде почати відправку людей з групи "Амінь"?

Ворон замислився.

- Зараз маємо кінець листопада... Отже, десь там у квітні-травні наступного року.

- Ви при повному розумі? На такий строк ми ніколи не погодимось!

- Раніше не вийде.- Ворон підвівся, його розчерво-ніле обличчя стало багровим, аж залисніло.- У Думбрайта свербить, а мені потім чухатись?

- Але зрозумійте, залізо кують, поки воно гаряче, а людські душі - поки їх пече біль і туга за загиблими... Саме зараз нам потрібні керівники сект, а не тоді, коли люди прийдуть до пам'яті і з головою поринуть у вир щоденних справ. У більшовиків їх досить, щоб примусити думати про землю, а не про небо!

- Про що ж ви думали, пане начальнику школи, раніш? Тицьнули мені неуків, які "Часослова" від "Євангелія" відрізнити не можуть і вимагаєте, щоб я вам за три дні спік аж три богатирі? Які з тих дурисвітів керівники сект будуть без тривалої підготовки? З якими молитвами вони поїдуть?

- Думбрайт казав, що при сектах є спеціальні секції, які опрацьовують нові молитви та гімни - музику й текст. Ви звертались до них?

- От вчора прислали кілька таких опусів! Протопо-пов, що ви скажете про цю ось молитву? - Ворон розгорнув журнал на передостанній сторінці і сердито кинув його на стіл.

- Читав, читав. Сміху не обберешся! Мелодія точнісінько, як у тій давній пісні, що одурені дівчата, вмиваючись сльозами, виводили. Ви тільки послухайте!

Протопопов витягнув руку з журналом уперед і проспівав:

До-о-го-ряй, моя-а-а лучи-на, До-о-го-о-рю з то-о-бо-ою я...

- А тепер ось:

Се гря-де-е моє спа-сі-іння, Се гря-аде мо-оя зо-о-ря...

Нунке не зміг не посміхнутися, і це ще більше розсердило Ворона.

- Вам смішки, а мені хоч плач!

- І все-таки підготовку треба прискорити, - відразу став серйозним Нунке.- Будь-що! Давайте завтра вранці зберемося в мене і порадимось. Попередьте Шульца. До речі, він давно на аеродромі?

- Аеродромі? Та й духу його там нема! Він у Пантелеймона, марудиться з квартирантом.

- Так, так, згадав... Коли повернеться, скажете, щоб зайшов до мене!

Нунке вийшов.

А тим часом Фред, вертаючись з Фігераса, і не думав поспішати.

Як добре, що йому дозволили користуватися машиною без шофера! Можна їхати, як заманеться. Зараз він зменшить швидкість до мінімуму і їхатиме поволі, поволі, щоб мати час обміркувати все те, що так несподівано трапилося сьогодні...

Годині о шостій Фред Шульц під'їхав до самотнього будиночка на околиці Фігераса, де ось вже мало не тиждень після зустрічі з Нонною проживав Домантович. Власне, не проживав, а нидів, бо в становищі його ніщо не змінилося: жодної газети чи книги, ані олівця, ані клаптика чистого паперу... В глухонімого, правда, "прорізався" голос, та два-три слова, кинуті вранці, під час обіду і за вечерею, лише підкреслюють гнітючу мовчанку протягом всього дня. Лишилося відлежуватись, тинятися під невсипущим оком господаря по садку, мугикаючи якийсь набридлий мотив, що нав'язався ще зрання, і стримувати, з усіх сил стримувати роздратовання...

Воно прорвалося сьогодні вранці. Несподівано для самого себе Домантович відмовився снідати, заявивши, що від сьогодні він оголошує голодовку:

- Ви, лакизо! Скажіть вашим панам: вони або випустять мене звідси, або винесуть уперед ногами.

"Глухонімий", як продовжував його називати в думках Домантович, лише байдуже знизав плечима і спокійно ваяв-ся прибирати тарілки.

Обідати Домантович теж не вийшов, хоч рівно о' четвертій Пантелеймон, з властивою йому пунктуальністю, почав збирати на стіл.

Прислухаючись до брязкоту ножів і виделок, Домантович ковтав слину і зле з себе кепкував: "І не заціпило тобі, коли ти це бовкнув! Йолоп! Замість набиратися сил на курорті у дядечка Пані, показати ім свою витримку, вискочив, мов Пилип з конопель. Тьху!.. А тепер, любчику, тримайся! Назвався грибом, полізай у кіш..."

- Обідати! - лаконічно сповістив господар, з'являючись у дверях.

- Забирайся! - так само коротко відрубав Домантович.

Відвернувшись обличчям до стіни, він силкувався заснути, але ссало під ложечкою, від безперервного куріння в рот раз у раз набігала гірка слина, а у голову - такі ж гіркі думки.

Врешті-решт, його все-таки зморила дрімота. Може, прийшов би і жаданий сон, та до слуху долинув шум машини, що вщух біля подвір'я. Незвичайна для цього відлюдного закутка подія! Лише двічі сюди під'їздили авто: перший раз, коли його привіз сюди огрядний старий, і вдруге, коли вони з Пантелеймоном і його ніжною "сестричкою" їздили до загородньої таверни. Може, знову приїхала Нонна? Навіть її Домантович побачив би зараз залюбки - все-таки людська мова і нове обличчя!