Віктор Петруччо… "дядько Віктор", як назвала його Лідія, ще не знаючи про його зраду… Отой низьколобий мерзотник з надміру широкими кошлатими бровами, що інформував гестапо про кожен крок гарібальдійців. Лише випадково, через Лідію, Григорій допоміг викрити і зробити так, щоб він дістав по заслузі… Підозріла, дуже підозріла історія. Комусь вигідно зганоити справжніх патріотів і підняти на щит тих, хто їх зраджував. Вже процес слідства ще свідчить: Курт пише, що Лідію відмовились викликати свідком, мотивуючи відмову тім, що нею керує бажання помститися за смерть батька… Ясно, Матіні потребує негайної допомоги і подати її може лише він, Григорій.
Це його святий обов’язок, це веління серця.
- І ти певен, що зможеш йому допомогти? – запитав Титов, вислухавши розповідь Григорія про Матіні і прочитавши листа Курта.
- Я не знаю обстановки там зараз. Але мені хочеться вірити в правду. Матіні справжній патріот, а для мене особисто зробив так багато! Було б чорною невдячністю злякатися не відомих ще мені труднощів, лишитися байдужим, коли йдеться про його долю, можливо, й життя. З його м'якою вдачею мрійника й ідеаліста, мало пристосованого до життя, він не зможе сам себе захистити.
- А ти усвідомлюєш, як ти ризикуєш? - запитав Титов.
Григорій добре розумів: його поїздка на північ Італії, а потім до Рима мало скидатиметься на безтурботну туристську мандрівку - і щиро признався в цьому.
- У тому-то й річ...
- І все ж я просив би вашої допомоги, навіть зваживши на риск. Деякий риск, бо обіцяю бути максимально розсудливим і обережним...
Розмова з Титовим того разу затягнулася надовго. Всі можливі ситуації, в які міг потрапити Григорій під час подорожі, обидва всебічно розглянули і зважили, вишукуючи ту або ту лінію поведінки, за тих чи тих умов. Григорій бачив - полковник задоволений з його розсудливості і поступово заспокоюється.
-- Ну, що ж, - погодився він нарешті, - так тому й бути: виїхати допоможу. Коли вже твердо вирішив, допоможу. Тільки пам'ятай: поїздка - твоя особиста справа. Тільки особиста. Війну скінчено, ти вже не розвідник, навіть не військовий. Звичайний турист.
- Зрозуміло...
Свою обіцянку допомогти полковник виконав, та помітно було, що він сам картає себе за свою поступливість.
- От і знов турбуйся за тебе! - вихопилося в нього під час прощання. - Не як за підлеглого, а як за...- не закінчивши, Титов сердито крутнув головою, немов відганяючи від себе не зовсім веселі думки, і міцно потис Григорію руку.- Щастя тобі!
Думка про те, що він не справдив сподівань полковника, пече зараз нестерпним соромом. Ні, краще не згадувати зараз про цей потиск і серйозний погляд стомлених, трохи сумовитих очей. Бо в уяві виникає інше прощання: на пероні вокзалу в Києві.
Бідний батько! Як намагався він приховати свою тривогу, як силкувався триматися весело і спокійно, хоч серцем відчував: той лист, що так стривожив сина, чимось причетний до його раптового від'їзду.
Що думає зараз старенький, одержавши коротеньку синову листівку? Певно, за своєю звичкою, загорнув аркушик у календарі - ту дату, до якої Григорій обіцяв повернутись. Мабуть, довго житиме надією, загортатиме нові й нові аркушики, не знаючи, що для сина не існує вже ні днів, ні ночей...
Дуже важко відвернути думки від найближчої в світі людини. Простіть мені, тату! Але я не маю права зараз про вас думати: мені треба затиснути в серці жаль і біль, щоб не осоромити нашого чесного роду.