Кажуть, ніби людина у передсмертні хвилини встигає згадати все своє життя. Дивно, мені не хочеться зараз думати про далеке минуле. Лише про ту його маленьку частку, що обіймає кілька тижнів. Бо мені конче треба, конче треба докопатися до того, де я схибив.
Початок подорожі, здається, не віщував нічого лихого. Вірний своїй звичці не заводити знайомств у дорозі, Григорій не втручався в розмови супутників, зробивши вигляд, що в нього болить голова - навіть таблетку пірамідону демонстративно проковтнув. Це справило враження. Ніхто не наважився звернутись до нього з стереотипними запитаннями "звідки і куди їдете", не поцікавився, що то за книжку він так неуважно гортає. Людині нездужається, краще дати їй спокій, з усяким це може трапитись, та ще у вагоні, де через погано припасовані вікна і двері гуляють протяги. Скориставшись з свого вигідного становища, Григорій напівповернувся до вікна.
На кожному кроці впадали в очі сліди недавно закінченої війни. Знівечений вибухом паровоз, схожий здалеку на велику доісторичну тварину, що всім своїм тілом припала до землі, готуючись до стрибка, та так і застигла, вражена смертоносною зброєю. Кістяки напівобгорілих вагонів. Величезна купа щебеню, над якою височить єдина вціліла стіна - все, що лишилось від чиєїсь оселі. Чудом вцілілий височенний димар якоїсь фабрики чи невеличкого заводу - він самотньо стирчить над руїнами, немов обеліск на цвинтарі. Обпалені пожежею дерева простигли до ясного неба чорні вузлуваті руки, чи то благаючи, чи то проклинаючи... Швидкий рух поїзда скорочував відстань між цими позначками війни, і Григорію здавалось, що вони вишикувалися вздовж колії суцільною шерегою, наче траурний почет.
Та поступово око звикло до таких картин, Григорій почав помічати й інше: впереміж з чорними латками ясніла ніжна прозелень засіяних ланів, біля садиб порпалися люди, по розбитій ще дорозі вздовж колії сновигали вантажні машини з мішками, паками, цеглою, колодами лісу, худобою, на пощерблені перони станцій веселими зграйками вибігали дітлахи лише для того, щоб помахати вслід поїздові руками, як не раз це робив у дитинстві сам Григорій... Так, життя, нестримне у своїй творчій силі, продовжувалось, почало вирувати з новою силою. Думка, що війна вже позаду, що вона стала вже історією, лунко віддалася в серці такою проймаючою радістю, що на очі Григорія набігли сльози. Як пишався він у ці хвилини своєю Батьківщиною! Адже в тому, що центральна Європа сьогодні живе мирним життям - заслуга його країни, його народу, всеперемагаючої правди ідей, якими він керувався, за які не вагаючись ішов на смерть.
У напівтемряві камери, сам на сам із собою, Григорій знову переживає те почуття гордого піднесення, яке його тоді охопило. Бо, думаючи про свій народ, він згадав і про ту маленьку частку, яку сам додав до його зусиль. І, нема чого тепер перед собою ховатися, згадав про це з гордістю, відчув себе справжнім переможцем...
Стривай, а чи не в цьому крився початок помилки, яку ти припустив? Надто вже засліпили тебе власні "подвиги", і ти дозволив собі, мов павич, розпустити хвоста: розчулитися, запишатися, забути про обережність.
Коли б не надмірна віра в свою щасливу зірку, ти б не зійшов на тій треклятій станції, не порушив би даного собі слова не виходити без потреби з вагона.
Поїзд вже наближався до австрійсько-італійського кордону, може, це навіть була остання перед ним станція, коли ти вийшов на перон. Тепле чисте повітря, насичене запахом молодої зелені, здавалося, само вливалося в груди. Воно просто паморочило голову, таке було п'янке. Нестримно схотілося унести хоч часточку цієї благодаті з собою у вагон. Бодай пучок трави. Тоді Григорій і зробив ті кілька фатальних кроків до кінця перону.
- Гауптман Гольдрінг? - почулося збоку, коли він нахилився над якимсь кущиком, схожим на молодий чебрець.
Тебе захопили зненацька, і ти здригнувся. Як хлопчисько, якого спіймали на гарячому. Цього не міг не помітити офіцер військ США і два солдати, які його супроводжували. Якби не це, то, можливо... А втім, ні! Серед юрби, яка встигла оточити підозрілого пасажира і патруль, Григорій побачив знайоме обличчя колишньої економки генерала Еверса - фрау Вольф. Помітивши на собі погляд того, кого вона знала як Гольдрінга, фрау спритно сховалася за чиєюсь спиною.
"Виказала!"-майнуло в голові.
- Так, гауптман фон Гольдрінг, - після хвилинного вагання підтвердив він. Послатися на документи, заховані в валізці, залишеній у вагоні, він за таких умов не міг, це б тільки ускладнило становище. Ні, назватися справжнім ім'ям він не мав права. Ні за яких обставин. Треба вишукати іншу можливість, щоб звільнитися... Що ж, Гольдрінг так Гольдрінг! Що можуть йому закинути? Працював він при штабі, безпосередньої участі у воєнних діях не брав, у каральних експедиціях у тилу теж...