- Даремно! Бо суть вашої недуги...
- Вона мені відома краще, ніж будь-кому...
- У чому ж вона полягає?
- Си-му-ля-ції, - відрубуючи склад від складу, промовив новоохрещений Фред Шульц.
Нунке довго, хоч і беззвучно, реготав.
- Ну, тепер ми ніби сквиталися! Але що вас спонукало до такої дивної поведінки?
- Я не зовсім звичайним шляхом потрапив в ось ці апартаменти. Згодьтесь, гер Нунке, мені потрібен був час, щоб дізнатися, де я і для чого мене тут тримають.
- І що ж ви вже знаєте?
- Що я в Іспанії, біля міста Фігерас. Наскільки я пам'ятаю карту, це десь на півночі Каталонії.
- Так. Далі...
- Що я в школі з пречудовою назвою "лицарів благородного духу"... Назва романтична, але, боже мій, яка смішна!
- І хто ж учні цієї школи, чого їх навчають?
- Гер Нунке! Ви, очевидно, вважаєте мене за жовторотого горобця. Невже важко здогадатися, що коли з камери смертників людину везуть за тридев'ять земель, то напевне не для того, щоб вона вивчала нумізматику, іхтіологію чи стародавні китайські рукописи!
- Маєте рацію, - погодився Нунке, не уточнюючи завдань школи, до якої він привіз Гольдрінга.
- Незрозуміле для мене лише одне - ваша роль у цьому, гер Нунке! Чому саме вас так зацікавила моя персона?
- Почну здалека... Про те, що ви потрапили до табору військовополонених наших офіцерів, я дізнався від фрау Вольф.
- Це ж вона і виказала мене патрулеві!
- Не сердьтесь на фрау. Після того, як Еверс застрелився, сердешна так бідувала! А тепер вона має кусень хліба: англійці і американці платять їй по п'ять доларів за кожного виказаного офіцера, бо вона ж знала багатьох і не тільки в нашій колишній дивізії.
- То наша з вами зустріч у кафе, в Австрії, не була випадковою?
- Ваша відпустка до міста коштувала мені п'ятдесят доларів.
- А сутичка з п'яним американським солдатом?
- Здирщик! Менш ніж на сто п'ятдесят доларів не погодився, як я не торгувався...
- А фото, яке фігурувало на суді?
- Власник кафе старий фотоаматор.
- А отець Фотій?
- О, тут я ні в чому не завинив, його втручання було для мене цілком несподіваним. І, треба сказати, цей клятий Фотій мало не зіпсував мені всієї справи. Що ви потрапите під суд після сутички в кафе і надісланої американському комендантові фотографії, я не мав сумніву. Але вас мали везти на страту за місто - до речі сказати, за це я дурно заплатив двісті доларів! -і тут повинні були передати мені з рук на руки. Та Фотій змішав мені всі карти. Напередодні того, як це мало статися, я випадково дізнався, що він збирається - адже вас однаково вирішено переселити на той світ! - розстріляти осудженого прилюдно, щоб настрахати непокірних. Запевняю вас: увечері напередодні страти мені довелося добре попрацювати! Обміркувати новий план, домовитися з тюремним лікарем...
- Він знав, що за сигарету мені лишив?
- Так!
У кімнаті запанувала довга мовчанка. Порушив її Фред.
- То, виходить, скільки коштував вам увесь цей спектакль?
- Школа сплатила мені одну тисячу доларів. Сюди входять усі гроші, витрачені на постановку спектаклю, як ви називаєте всю цю операцію, плюс транспортні витрати, ну, і, звичайно, куртажні... Здається, я відповів на всі питання?
- Ні!
- А саме?
- Ви не сказали, для чого ви взяли на себе весь цей клопіт.
- Я волів би розмову про це перенести на завтра. Хоч ви бадьоритесь, але вигляд маєте поганий. Мабуть, доза снотворного була завелика і спричинилась до отруєння. Дев'ятнадцять днів ви у нас, а й досі не очуняли!
- Не бійтеся, гер Нунке! За кілька днів я стану колишнім.
- Фредом, - підказав Нунке.
- Ну, хай Фредом. Але ви не відповіли на моє останнє запитання!
- Коли ви наполягаєте на цьому, прошу...
Нунке кілька разів пройшовся по кімнаті, потім сів на стілець і почав:
- Ви пам'ятаєте нашу розмову в кафе, в Австрії?
- Дуже добре, гер Нунке!
- Хочу вам сказати - ви справили на мене тоді не дуже добре враження. Говорили і поводили себе, як учень початкової школи...
- Пробачте, ще Талейран сказав: "Нам дано язика, щоб приховувати свої думки!"
- Ви забули, що він говорив про язик дипломатів, а не розвідників.
- Що-о? Виходить...
- Я не скінчив: розвідників-друзів, хотів я сказати... Але повернемось до нашої тодішньої розмови. Я говорив вам тоді, що одна війна скінчилась, треба готуватися до нової. А хто готує нову війну? Дипломати і розвідники, насамперед. І от тут переможці грабують нас найбільше; Те, що вони забирають машини, мистецькі цінності, що наші винаходи стають американськими чи англійськими, - це мене мало хвилює. Прийдуть кращі часи - я цього певен - і все повернеться на свої місця. Не так стоїть справа з розвідкою. У нас забирають людей. Розумієте, найдосвідченіших працівників! Ті кадри німецької розвідки, які ми готували десятиліттями, сьогодні вже служать чи перебувають на обліку - отже, незабаром теж будуть служити розвідці Англії чи Сполучених Штатів. Списки нашої агентури, на яку ні фюрер, ні попередні уряди, я вже не кажу про кайзера, не шкодували ні часу, ні грошей, тепер потрапили до американців. Отже, вся наша агентура під загрозою. Частина перекинеться до американців, частина ж, ті, які не підуть на це, піде в небуття - їх усунуть. Сьогодні Німеччина лежить у руїнах. Мене це теж хвилює, але не настільки, щоб я втратив апетит, а замість нього дістав хронічне безсоння. Бо будинок, завод відновити легше, ніж заново побудувати розвідку. Для цього потрібні не роки, а довгі десятиріччя. А ви розумієте, Фред, що це означає? І оця найстрашніша руйнація розвідки відбувається на моїх очах, в моїй присутності - адже я не такий наївний, щоб післявоєнні часи переживати в таборі полонених німецьких офіцерів...