Уночі вони йому снилися. Він бачив себе бійцем революційної армії, що проривається крізь вогонь і дим, з ходу захоплюючи ворожі позиції, щоб піднести над ними червоний стяг. Його будило калатання власного серця, і хлопець довго лежав з широко розплющеними очима, прислухаючись до довгих і кличних гудків паровозів, що мчали повз будку. "Ту-ди! І-ди!" - гукали гудки. "Мер-щій! Мерщій!"-вистукували колеса вагонів.
Живучи далеко від станції, Гриша рідко бачився з своїми колишніми товаришами по школі, і всі враження накопичувалися в його душі, шукаючи виходу в дії. Одного вечора він сказав батькові:
- Тату, я поїду до Іспанії!
Павло Гончаренко скинув на сина серйозні очі.
- А що ти можеш?
- Битися з фашистами. Батько навіть не посміхнувся.
- Ну, одного, двох, хай десятьох покладеш, а далі? Фашисти он в усьому світі починають шкірити зуби. Щоб їх повибивати всіх до одного, треба багато вміти і знати.
Того вечора старий солдат Павло Гончаренко довго розмовляв з сином. Не умовляв, не гримав. Просто розповідав. І Гриша з подивом побачив: його неговіркий, з куцою освітою батько далеко краще за нього розуміє грізну небезпеку, що нависла над світом.
- До цього запеклого бою треба готуватися, Гришо, таким-от молодим, як ти. Сам же читаєш, що фашисти технікою тиснуть - танками, літаками... А далі техніка в усіх арміях світу ген-ген сягне! Вправлятися з нею - не на коня верхи скочити, тут спритності самої мало, хоробрості- теж. Розумом все треба осягнути...
З цього вечора Гриша подорослішав. Інтерес до подій в Іспанії не відволікав його більше від навчання, навпаки, підганяв: скорше! краще!
1939 року Григорій Гончаренко вже був курсантом спеціальної школи. Тепер вісімнадцятирічний юнак багато чого навчився, багато чим зміг би допомогти іспанським трударям в їх збройній боротьбі проти фашизму. Але Франко на цей час став повновладним диктатором Іспанії. Та й Григорій дивився тепер на світ більш тверезими очима: він знав, що сам готується до боротьби не менш важливої і безжальної, в якій переможе краще навчений, глибше свідомий і тільки той, хто інтереси свого народу, інтереси людяності і добра ставить над усе.
І от він, через багато років, усе-таки опинився на іспанській землі.
Може, ось тут, навіть біля цього колишнього монастиря, кілька років тому точилися запеклі бої? Може, ця сонцем спалена земля рясно зрошувалась кров'ю кращих синів Іспанії, та й не тільки Іспанії, а всіх тих, хто поспішав сюди, щоб власними тілами перегородити шлях фашизму.
Де ви тепер, колишні безстрашні бійці революційної іспанської армії, де ви, бійці прославлених інтернаціональних бригад? Скільки полягло вас тут, біля цього в боях зруйнованого монастиря, що став після відбудови ще чорнішим кублом, ніж був досі! Скільки поневіряється вас у тюрмах Каталонії, Андалузії, в катівнях Мадріда, Барселони!
А той, хто юнаком мріяв захистити цю землю від ворога, тепер ступатиме по ній не як борець за волю Іспанії, а як людина, змушена ховатися за машкарою мало не друга ненависного режиму Франко.
Бридке почуття! Ніби обличчя і справді торкається пропахлий клеєм муляж, який хочеться зірвати навіть з шкірою.
"Треба якнайкраще обізнатися з обстановкою, а там..."
Що буде "там", Григорій уявляв досить туманно. Втеча? Навряд чи пощастить скоро втекти. Не для того його рятували від страти, везли так далеко, замкнули в цю клітку, щоб дати змогу легко з неї випурхнути. І парк, і вся територія школи, звісно, пильно охороняються. У Мадріді за кожним кроком теж будуть стежити: "помічник" - його безперечно приставили для нагляду - і всі ті, від імені яких йому мають подзвонити. Отже, треба начуватися! Зайвою поспішністю можна самому собі відрізати всі шляхи до волі. Принаймні зараз. Доки він не приспав їх пильності... Та й шкода буде втекти, рятуючи лише власну шкуру, нічого не дізнавшись про чорні задуми цих недобитків. А їх, з усього видно, чимало врятувалося від заслуженої кари! І знову гуртуються вони по темних закутках, подібних до цієї школи... "Лицарі благородного духу" - ну й втяли!
Хоч Нунке і наказав підготовку до подорожі розпочати негайно, та Григорій всю другу половину дня блукав алеями парку. Блукав спочатку навмання, потім, щоб вивчити територію, перетнув його в усіх напрямках вздовж і впоперек. Але в який би бік він не потикався, всюди навперейми виростав високий, глухій мур, без жодної щілинки