Кімната, куди ввів його сержант, скидалася на по-діловому умебльовану контору. Нічого зайвого: у правому кутку по діагоналі великий письмовий стіл і перед ним низеньке крісло з круглою спинкою, вздовж правої стіни - суцільні шафа з великою кількістю ящиків. Впадала в око опуклі чорні літери латинської абетки на кожному з цих ящиків та хіба ще біла ебонітова трубка телефону на письмовому столі.
Втім, усі ці деталі Григорій помітив згодом. Увагу його, природно, привернула постать чоловіка, що сидів за письмовим столом.
Григорій чекав побачити військового, а перед ним була людина в цивільному не першої свіжості костюмі, що мішкувато обвисав на кістлявих плечах. Розстебнутий комір сорочки оголював худу зморшкувату шию, і це довершувало картину якоїсь загальної неохайності в убранні господаря кабінету. Інше враження справляло обличчя. З-за непомірно великих окулярів, що закривали мало не всю його третину, дивились холодні і пильні очі. Здавалося, саме в них зосереджувалася вся сила цього немічного, худорлявого тіла.
Ледь хитнувши головою у відповідь на привітання Григорія, очкастий вказав на крісло.
Кілька секунд людина в цивільному і Григорій розглядали один одного. Нарешті щелепа очкастого ворухнулася.
- Ду ю спік інгліш?
- Ні, розмовляю німецькою мовою.
Тоненькі губи очкастого перекосилися: чи то посмішка, чи то презирлива гримаса.
- Гаразд, розмовлятимемо німецькою мовою. Ви гауптман вермахту Генріх Гольдрінг?
- Так.
- Вам, звичайно, відомо, що ми почали демобілізацію колишніх військовослужбовців вермахту?
- Відомо.
- Тепер надійшла ваша черга. Саме з цього приводу я вас і викликав. Справа в тому, що перш ніж звільнити з табору, ми перевіряємо особу, яка підлягає звільненню. Документи штабів вашої армії у нашому розпорядженні, і ми маємо можливість ознайомитися з особистою справою кожного. Ви мене зрозуміли?
- Так.
- І от тепер я просто не знаю, що з вами робити...
- Чому?
Очкастий забарабанив пальцями по столу, примружив повіки, ніби обмірковуючи відповідь.
- Хоча ви воювали проти нас, але завдавати вам неприємностей не маю наміру, - сказав він миролюбно, хоч очі його дивились так само холодно.
- Я не зовсім розумію вас, сер. Про які неприємності йдеться?
- Я вже казав - ми мали нагоду обізватися з персональною справою кожного.
- Тим краще.
- Не сказав би... Ви мусите визнати, що почали воювати в лавах Радянської Армії, а потім перейшли до німців. Отже, проти нас воювали не з примусу, а добровільно.
- Я німець з походження.
- Але російський підданий. Отже, ми з вами можемо вчинити, точно дотримуючись договору між союзниками.
- Не знаю його суті.
- У нас з Радянським Союзом укладено договір, за яким емігрантами з Росії вважаються ті, хто виїхав з країни до тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року. Всі особи, що виїхали пізніше, вважаються переміщеними і підлягають поверненню на батьківщину, незалежно від їх бажання.
- Я німець, отже і...
- Це не має значення. Ви, по суті, радянський підданий. Але я не думаю, що перспектива повернутися до Росії може викликати у вас захоплення. Адже радянський військовий трибунал ще восени тисяча дев'ятсот сорок першого року, - очкастий особливо пильно глянув на Григорія, - заочно присудив вас до страти, за так звану зраду Батьківщини.
- Це мені відомо.
- Проте ми не зацікавлені в тому, щоб вас... ліквідували. Хоча договір між союзниками...
- Виходить, мене передадуть радянским військам, фактично на страту?-внутрішньо Григорій сміявся.
- Такого рішення ще немає...
- Чи можу я сподіватись, що й не буде?
Очкастий довго не відповідав. Він мовчки запалив сигарету, глибоко затягнувся, випустив довгий струмінь диму і лише після цього з притиском сказав:
- Це залежатиме тільки від вас...
- Від мене?
- Ми завжди точно виконуємо міжнародні угоди. У себе в таборі ми ніякої агітації серед військвополонених не провадимо, надаємо кожному право вільною вибору. От і ви - ви самі повинні підказати нам вихід. Якщо ваші плани будуть прийнятні для нас, ми вам допоможемо. На це ви можете покластися цілком... За кілька днів я вас викличу, і ви скажете своє рішення. Сьогодні більше вас не затримую.
До свого намету Григорій повертався в задумі... Спритно використав очкастий єзуїт його особисту справу! Та даремно він сподівається, що той, кого він вважає за Гольдрінга, сам підкаже "вихід".
Ясно, йде вербування. Але куди? Для чого? Тепер треба лише чекати. Рішення приймуть вони самі. Хто це "вони"? Григорій здогадувався і знав - найближчими днями вони про себе нагадають, відкриють забрало, за яким ховаються.