Докладно і туманно промовець говорив про успіхи, що їх нібито вже досягли загони, які прилучилися до боротьби, всіляко вихваляв населення Західної України, яке буцімто останнім куском хліба готове поділитися, останню сорочку зняти для своїх визволителів.
Сомов уважно спостерігав за аудиторією. Пози присутніх, відверті позіхання, приглушене шепотіння між сусідами - все свідчило про те, що промовця слухають краєчком вуха, а то й зовсім не слухають.
Пожвавішали слухачі лише тоді, коли пан Чорногуз зачепив матеріальний бік справи. З його слів виходило, що кожен офіцер, залежно від звання, одержуватиме таку ж платню, як і в німецькій армії.
Половина (в доларах) переказуватиметься на особистий рахунок у банк, половина видаватиметься радянськими чи німецькими грішми на руки. Ті, хто негайно дасть згоду вступити в загони, одержують заохочувальну премію в розмірі ста доларів.
Цей розділ промови присутні слухали з напруженою увагою. Річ у тому, що в казармах азартна гра набула розмірів стихійного лиха. Грали в карти, доміно, шашки, навіть в городки і неодмінно на гроші. Тому з колись награбованого, а потім проданого гроші і цінності лишилися лише у небагатьох "щасливчиків", яким таланило в грі. Решта перебивалася позичками, продажем обмундирування та іншим дрібним "бізнесом".
А тут обіцяють негайну премію за згоду! І цілих сто доларів! Було над чим подумати...
На кінець промови Чорногуз приготував найпереконливіший аргумент: безперспективність для переміщених пристойно влаштуватись на будь-яку роботу. Пославшись на свій власний досвід, він розповів, як в часи колективізації емігрував у Польщу, потім у Францію, як довелось йому в пошуках долі об'їхати мало не всенький світ і як усюди йому довелось поневірятися.
- Що ви можете-робити тут, за кордоном?-патетично вигукував він.- Ну, коли в кого є якась спеціальність, слюсаря чи там токаря, а може, й інженера, в кращому разі не помрете з голоду, так-сяк перебиватиметесь з хліба на воду. А в кого немає спеціальності? В Африку? На копальні? Був я там, знаю...
Не шкодуючи фарб, Чорногуз змалював жалюгідне життя емігрантів, які завербувались би на копальні чи плантації,
- Вам же справжнє щастя до рук саме пливе, - переконував він.- Договір можете укласти на рік, два, три...
Повернетеся, а на рахунку кожного з вас - солідна сума. Можна років з два спокійно жити, закінчити якийсь інститут, вивчити мову... А то самому відкрити невеличку майстерню або ресторацію.
- То як, панове офіцери, зробимо невеличку перерву, перекур, а потім почнемо обговорювати? - запитав Протопопов, який, очевидно, звик провадити збори очолюваної ним групи.
- Ми ж на повітрі, палити можна і тут, озвався хтось з присутніх. Його підтримав схвальний гул, що прокотився по рядах.
- Тоді продовжуємо... Запитання до пана Чорногуза будуть?
- Як з обмундируванням? - запитав хтось.
- Офіційної форми там не носять. Це ж не регулярна армія, а підпільні загони! Треба буде здобувати одяг самим, такий самий, який носить місцеве населення, щоб не вирізнятись.
- Дозвольте запитання!-Сомов високо підняв руку.
- Запитує щойно прибулий до нас Сомов, - багатозначно пояснив Протопопов.
Усі озирнулися в бік Сомова.
- А скажіть, пане Чорногуз, от коли кого з завербованих уб'ють там, кому дістануться гроші, що назбируватимуться на рахунок забитого? Адже на той світ їх не перекажеш...
Смішок пробіг серед присутніх.
- Ми тут серйозну справу обговорюємо, нам не до блюзнірських жартів, - скипів Протопопов.
- А ми не на панахиді по убієнних, ми тільки кандидати в убієнні, - весело кинув Сомов і сів.
- Виходить, постачання регулярного ці загони не матимуть, коли ви все робите наголос на допомозі місцевого населення? - запитав Кабанчиков.
Чорногуз витер спітніле обличчя, знову підвівся.
- От ви запитуєте про постачання. Та там, на західних землях України, худоби і птиці, молока й сиру вистачить на цілу армію! Хай це вас не турбує... Тепер про гроші, які можуть лишитися на рахунку, якщо, не дай боже, когось вб'ють... Нам відомо, що ви, колишні воїни армії Власова, всі одинаки. Якщо і були у вас колись сім'ї в Радянському Союзі, то вони репресовані, мабуть, уже й зовсім загинули. Таким чином, нащадків, спадкоємців тобто, ні в кого в вас немає. Тому центральний провід і вирішив: гроші, що лишаться на рахунку загиблого, підуть на розвиток тієї святої справи, за яку наклав головою герой... Але не будемо говорити про це. Як у нас на Україні кажуть: "Живий про живе дбає".