- А може, ми б пішли на розшуки разом? -невпевнено і навіть запобігливо запропонував Хейендопф.
- Щоб зіпсувати всю справу? Ваша форма привертає увагу, як-не-як, а ви завойовник, я ж у цивільному і з походження - ви це знаєте! - німець. Мене не будуть стерегтися.
- Так то воно так... Але я захворію тут з нетерпіння! Ви хоч не баріться довше години... слово честі, я тут місця собі не знайду!
Не повернувся Сомов ні за годину, ні за дві. Він прийшов до вкрай збентеженого Хейендопфа лише о восьмій вечора, ще більше збуджений і радісний, ніж пішов.
- Усе гаразд! Пощастило! Матимете такі раритети, що все життя мене згадуватимете. Ось вам адреса - завтра рівно о чотирнадцятій ви зайдете до цієї квартири. Вас зустріне старенький, і ви його спитаєте: "Фрау Ельза вдома?" Він відповість: "Ви від Карла? Заходьте!" Сміливо йдіть за ним у підвал. Ікони я відібрав - вісімнадцять штук. Про ціну не домовлявся, торгуйтеся за кожну, хоч заправить він, мені здається, не так уже й багато: з усього видно, бідолаха в скрутному становищі. Дуже шкодую, що мій літак відлітає о чотирнадцятій двадцять, удвох ми б цю справу провернули швидше... А тепер спати...
Хейендопф виїхав другого дня з Берліна не вранці, як обіцяв Думбрайту, а лише о п'ятій дня. Це його трохи бентежило, але водночас він був безмірно задоволений: на задньому сидінні лежали всі вісімнадцять ікон. На своє щастя, він не знав, що везе справжнісінький мотлох, нашвидко поназбираний для того, кого він знав як містера Сомова, його друзями.
А Григорій Гончаренко в цей час уже сидів в ресторані аеропорту "Орлі" близько Парижа, вкинувши у поштову скриньку листівку, написану Думбрайтом, трохи подряпану саме там, де був текст. Яких випадковостей тільки не зазнає кореспонденція, потрапивши до рук неуважних листонош!
Розділ шостий
БУДНІ ШКОЛИ "ЛИЦАРІВ БЛАГОРОДНОГО ДУХУ"
Коротке перебування в Парижі вибило Гончаренка з рівноваги. Минуле підійшло впритул. Ніби час змістився в якийсь новий вимір і з шаленою швидкістю помчав назад аж до того дня, коли телеграф приніс йому звістку про смерть Моніки.
Зміст телеграми навічно викарбувався в пам'яті Григорія, але тепер він знову побачив його зримо: вузький світло-блакитний бланк з чорними, майже опуклими літерами, що стрибають перед його очима, розпливаються, знову зливаються. А потім він враз постав з невблаганною чіткістю вирізьбленого з каменю надмогильного обеліска: "За три години після вашого від'їзду невідома вантажна машина збила з шляху мадмуазель Моніку, яка, не приходячи до пам'яті, померла того ж вечора, подробиці листом, покладу вінок від вашого імені, Кубіс".
Співучасник зарані продуманого вбивства поклав вінок на могилу своєї жертви!
Григорій рідко дозволяв собі думати про Моніку. Не тому, що почав забувати її, а скоріш рятуючи її образ від забуття, йому здавалося, що спогади блякнуть, коли часто до них повертаєшся, як стирається й блякне фотокартка, яку раз у раз витягаєш, щоб на неї поглянути.
На мить у Григорія майнула думка плюнути на всі настанови Думбрайта і податися до Сен-Ремі, у той його куточок, де на узгір'ї притулилося тінисте кладовище з маленьким зеленим горбиком, на який другого травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року він уперше і востаннє поклав пишний букет троянд. Уже рушивши до квиткової каси, Григорій опам'ятався. Не можна ризикувати саме тепер, коли він подав про себе звістку Титову, коли йому треба законспіруватися так, щоб нікому й на думку не спало, що колишній фон Гольдрінг, а тепер Фред Шульц має свої наміри і свої плани. Хіба так уже важливо побувати в Сен-Ремі? Моніка однаково завжди поруч з ним, де б він не був і куди 6 не поїхав! Навіть не поруч. Він просто ввібрав у себе її життя, таке коротке, але й таке прекрасне, і мусить тепер довершити його, продовжити в своїх ділах, у своїй борні за той сповнений правди й щастя світ, про який вона мріяла.
Як вона сказала у вечір їхнього прощання, коли вони вдвох стояли, притиснувшись плечем до плеча, біля відчиненого вікна, приголомшені величчю і красою неосяжного зоряного неба? її плече злегка затремтіло, і він побачив, що по щоках її скочуються сльозинки. "Моніко, ти плачеш?"- запитав він. Вона рвучко повернулася, і очі її засяяли, мов дві зорі, що скотилися з неба. "Ні, ні, це нічого, любий! Я плачу від того, що світ такий прекрасний, від вдячності, що я в ньому живу, що живеш у ньому ти! І трішки від страху - адже ми з тобою лише дві маленькі порошинки в цьому велетенському всесвіті..." Він тоді до гострого болю в серці відчув, що цей всесвіт - у ньому, в ній, що вони його невід'ємна частина, що в їх силі зробити життя справді прекрасним...