Поспитати б господаря, що то за красень і чому під ним немає ані травинки, ані квіточки - так господар глухонімий. Привітний, гостинний, з вигляду показний, очі жваві і розумні, а от з уст зривається лише якесь невиразне мугикання, яким бідолаха силкується висловити все: свою приязнь, запрошення до столу, незадоволення, коли в гостя поганий апетит.
Першого ж дня за вечерею, помітивши, що новий квартирант майже зовсім не торкається страв, господар приніс великий глек червоного вина. Воно холодне, духмяне і ледь терпке. Іншого разу Домантович залюбки б випив, мабуть, не одну склянку, але тепер і добра їжа, і вино не смакують. Хоча б яка газета, журнал чи книжка, щоб по них здогадатися, де ти опинився! Так ні. Тютюн є, сигарети - тільки вибирай, вино - пий хоч нахильці, їжі - досхочу, а от літератури - ані клаптика друкованого. Звичайно, це зроблено навмисне, щоб збити його з пантелику. Захід розрахований на психологічне пригнічення. Дзуськи! У цьому вам, напевно, не пощастить!
Домантович пригадує багатогодинний нічний переліт від Мюнхена, посадку між силуетами гір, що ледь-ледь бовваніли в передранковій імлі, приглушені розмови на аеродромі, в яких йому вчувалася то російська, то німецька мова, поїздку в закритому авто в супроводі якогось огрядного мовчазного старого. Лише кілька слів почув від нього Домантович, та й то на прощання.
- Виходити за межі садиби заборонено. Смерть! - кинув він чистісінькою російською мовою і вийшов на ґанок, навіть не озирнувшись.
Єдина річ, яка про щось промовляла Домантовичу в цьому загадковому будинку, була явно російського походження: ікона з зображенням Пантелеймона-зцілителя.-Домантович десь бачив таку ікону. В правиці "зцілитель" тримає невеличку ложечку, в лівій руці - велику чашу, мабуть, ліки.
Вздрівши ікону, Домантович знаками запитав глухонімого: мовляв, хто то такий? Господар будинку ударив себе в груди і широко по-православному перехрестився. Домантович зрозумів це так, що господаря теж звуть Пантелеймоном.
Але Пантелеймон - чисто руське ім'я! Невже він у Росії? Ні, цього не може бути! Чому тоді на аеродромі звучали і уривки німецької мови? При посадці він бачив силуети гір, на подвір'ї рослинність схожа на субтропічну... Так що ж це - Абхазія? Кавказ? Ні, не може бути.
Якийсь південь. Але який? Е, що там голову сушити! Прийде час - і все з'ясується! Правда, нудно, але що ж поробиш. Треба знайти якусь роботу, полагодити лаву під розлогим деревом або попоратися в садку. Рукам робота - голові спочинок!
Так колись примовляла бабуся, відриваючи його від книжки, щоб він нарубав дров чи наносив води. От і знайде він завтра собі щось таке, що допоможе хоч трохи відволікатись від настирливих думок.
Але сталося не так, як він планував. О пів на восьму ранку, а не о восьмій, як завжди, глухонімий зайшов до кімнати, в якій оселили Домантовича, і повідкривав жалюзі на обох вікнах. Потім на мнгах почав запрошувати квартиранта до сніданку, чомусь радісно і широко посміхаючись.
Домантович погано спав уночі і теж на мигах попросив, щоб господар не клопотався про нього, а поставив сніданок на маленький столик у кутку кімнати. Так бувало вже не раз, і глухонімий охоче на це погоджувався. Але цього разу він наче затявся, жартома навіть стягнув з Домантовича простирадло. Довелося підвестися і зодягнутися. Та ще й двічі. Бо господар на хвилину вийшов і повернувся з шовковою кремовою сорочкою в руках і ясно-блакитною краваткою. Сорочка, очевидно, належала глухонімому, бо була завелика для Домантовича. Довелося підкачати рукава і відхилити комір. Навіть без краватки Домантович мав тепер цілком пристойний вигляд і в глибині душі радів, що сьогодні є змога не натягати старого, добре приношеного мундира, в якому його сюди привезли.
Уся незвичність поведінки глухонімого з'ясувалася, тільки-но Домантович переступив поріг їдальні: за чотирикутним столом, сьогодні по-святковому сервірованим, поралася молода і гарна дівчина. Кирпатий носик надавав обличчю трохи загонистого виразу, але великі карі очі дивилися на нього з цікавістю і привітно.
- Сестра вашого господаря, Нонна! - лагідно посміхнулася дівчина, продемонструвавши звабливі ямочки на щоках з ніжним рум'янцем. Говорила вона російською мовою, з таким любим серцю Домантовича оканням.
- Дуже приємно познайомитися!-щиро вихопилося у Домантовича. За п'ять днів він уперше почув зараз людський голос і справді зрадів, що можна до когось озватися словом.
- Я попросила брата запросити вас до сніданку трохи раніше звичайного, бо зголодніла і...
- О, в дорозі завжди чомусь не їсться! Ви здалеку приїхали?-ніби з звичайної у таких випадках цікавості запитав Домантович, хоч серце його і тьохнуло в чеканні відповіді.