- Ось цього не вмію.
- Чого не вмієте?
- Упадати, удаючи, що закохався. Якщо вже упадатиму, то насправді, щиро...
З братом Нонни, що непомітно випив не лише налиту, а ще дві нових чарки, коїлося щось дивне: він почервонів і, спершись руками об край столу, гойдався вперед і назад, ніби сам себе уколисуючи.
- От бачите, я ж казала! Тепер я з чим сама не впораюсь. Ходімо вкладемо його спати. Потім поснідаємо.
Нонна і Домантович разом підхопили брата під руки.
- Покладем його у дворі, під пробковим деревом. Ліжник можна взяти з веранди...
"Пробкове дерево!.. Пробкове дерево!-гвіздком сиділо в голові Домантовича, поки вони з Нонною лаштували ліжко і вкладали сп'янілого господаря будинку.- Де ж воно росте? Де, в біса, росте?"
Докінчуючи сніданок, розмовляючи про те, про се, Нонна ніби ненароком все підливала й підливала у чарку
Домантовича коньяк. Домантович уже не опирався. Хай думає дівчина, що його вже зовсім розвезло!
- Ну, де ж ваші цікаві історії? - вигукнула Нонна вередливо, побачивши, що її співрозмовник уже й сам не від того, щоб заснути. Близько нахилившись до його .обличчя, вона обдарувала Домантовича найвивіренішим у подібних ситуаціях поглядом. Той скуйовдив волосся, ніби силкуючись зняти оп'яніння.
- Історії? Так, історії... Хочеш, дівчинко, я тобі розкажу одну? Тільки тсс, нікому ані гу-гу! А може, не треба? Розумієш, як трапляється: я в це кубелечко впав просто з неба! При-ся-гаюся... Ну, небо воно небо, ним куди хоч шугай, над усім світом одне... До чого я веду? Ах,.так, до кубелечка, куди звалився. Ось цього, де ми з тобою сидимо і де дерево пробкове... Чому пробкове? Ага, ось і-впіймав кота за хвіст... Пробкове, розумієш? Ти ж сама сказала! А де ж воно росте, те пробкове дерево, сама вгадай!.. Я вгадав, я знаю... я ще в школі колись учив, де пробковий дуб росте! У одній країні. Знаєш, якій?.. А ти що, теж з неба сюди впала, з літака? Знаєш, залишайся тут! Хай Пантелеймон-зцілитель під пробковим дубом, а ми тут!.. Ні, здорово-таки вийшло, що одне слівце зірвалося з твоїх чарівних устоньок. Орієнтир! Розумієш, такий прегарний термін! От хочеш, я тобі на краєчку серветки напишу, де ми? Або ні, ти напиши, а я вгадаю. Не читаючи! Коли програю, що хочеш проси, та якщо виграю... стережися! Ну, поб'ємося об заклад?
Домантович бачив, що швидке "сп'яніння" змішало Ноннині карти, вибило її з рівноваги. Він чудово знав, що пробкове дерево росте і на Кавказі, і майже в усіх країнах південної Європи, але йому хотілось зараз, негайно встановити, куди занесла його доля, скористатися з розгубленості Нонни і можливої її необізнаності.
Як шкодувала потім Нонна, що не вимкнула вчасно магнітофона! Бо магнітофонна стрічка зафіксувала її поразку: дівчина пристала на запропонований Домантовичем заклад. Взявши паперову серветку, Нонна щось швидко на ній написала, затуляючи своє писання другою рукою, а потім згорнула серветку вчетверо і застромила її за корсаж, наче носовичок.
- Ну? - відступила вона від стола, задерикувато закинувши голову.
Домантович примружив очі, немов силкувався зібратися з думками, втупив їх у одну точку - на куточок столу, звідки щойно відійшла Нонна. На скатертині його гострий погляд помітив слід, щойно видавлений олівцем: усього дві літери, з яких починалося слово: "Іс..."
- Іспанія! - радо вигукнув Домантович.- Хто ж із нас Нонно, виграв, а хто програв? Їй-право, в голові так гуде, що не доберу.
Дівчина на мить спохмурніла, але відразу ж дзвінко і весело розсміялась.
- Уявіть, у мене теж! Так, наче метелики якісь кружляють, кружляють... Справді, хто з нас має сплатити штраф: я вам чи ви мені?
Цілий день вони жартома сперечались з цього приводу і лише після міцної чорної кави прийшли до висновку, що переміг усе-таки Домантович.
- Гаразд, який же викуп чи штраф я повинна вам сплатити? Сподіваюсь, ви не зажадаєте нездійсненного?
Домантович на хвилину замислився.
- Знаєте, Нонно, мені так набридло щодня бачити ці стіни. Зробіть так, щоб ми з вами сьогодні ввечері кудись утекли. В ресторан чи який бар...
- Не знаю, чи дозволить брат... І потім, він досі не прокинувся.
- А ми його розбудимо. Він же проспав мало не цілий день. За цей час я встиг сп'яніти, витверезитись, закохатись і від цього ще раз сп'яніти. Бачите, скільки подій? А він усе спить!
- Ну що ж, піду спробую збудити, спробую умовити...
- Умовити?
- Я звикла розмовляти з братом на мигах, за допомогою жестів. Ми чудово розуміємо одне одного.
Домантович з вікна бачив, як Нонна будила глухонімого, торсаючи його за плечі, як щось за допомогою швидкої маніпуляції пальцями йому пояснювала, як він на мигах їй відповідав.